Вдруге Ольга пішла вже не через моду. В роботах, вивішених на стінах, було щось. Так, більшість відвідувачів проходила залами з розумним виразом обличчя і, відмітившись, залишала галерею з почуттям виконаного обов’язку. Хтось тицяв художникові каталог для автографа, він кострубато черкав кілька завитків, часто навіть не дивлячись на того, хто бажав отримати пам’ятний підпис. Та були й такі, хто довго стояв біля якоїсь картини і, здавалося, всотував зображення в себе, викарбовував у мозку голограму. Химерні переплетення облич, ліній, штрихів, гами кольорів гіпнотизували, Ольга подеколи відчувала себе кроликом перед холодними хижими очицями удава. Вночі, намагаючись заснути і мнучи простирадла, вона відновлювала в пам’яті побачені роботи й не могла заспокоїтися, аж поки до неї дійшло: Анатолій Гончаренко говорить з нею її мовою. І з кожним, хто зупинявся біля картини, він знаходив спільну мову. Ще Ольга зрозуміла одну просту річ — осяяння прийшло несподівано, коли, після марних спроб заснути, що не часто трапляється після випитого, вона закуталася в халат і вийшла на балкон покурити. Після другої затяжки вона випустила струмінь диму в темну порожнечу ночі і миттю її осяяло, чим притягували її роботи Гончаренка.
щось
Він малював страхи.
Не монстрів на павучих ногах, не триголових щурів — щурі! — не вампірів і мертвяків. Страх — це відчуття, знайоме кожному, і не боязнь чогось конкретного, щурів, наприклад, — знову щурі! — а страх узагалі, страх як інстинкт, найсильніше людське відчуття. І в роботах, вивішених на стінах, кожен бачив свій, ні з чим незрівнянний і неповторний страх. Гончаренко говорив з тими, хто дивився на його роботи, не проглядав на ходу, а саме дивився, їхньою мовою. Кошмар відступає, якщо про нього говорити вголос. Не йде зовсім, а лише відступає. На який час. Мов налякані зненацька спалахом світла щурі — досить, чорт забирай, про щурів! — ховаються в нори, аби потім знову вибратися, коли стихнуть людські кроки.
щурі!
знову щурі!
досить, чорт забирай, про щурів!
Ольга вже знала, про що говоритиме з художником. Редактор чекає від неї інтерв’ю, тож нехай Гончаренко ховається від людей — вона поставила собі за мету розговорити його, викликати на відвертість. І тут вона заговорить про особисте: про страхи. Навіть якщо все не так, якщо вона помилилася у висновках, нехай він сам скаже їй про це. Подружки далі теревенили, їм справді по барабану. Однаково обговорюють голубизну вистав Віктюка, голоси й фігури естрадних співачок чи костюми кінозірок. Сухова три місяці веде рубрику «Богема на кухні», тому вважає себе знавцем, як сама заявила, «вивороту мистецтва», а Лідка Сиротюк — спец з приватного життя, обидві люблять пустопорожні теревені, які часто повторюють їхні статті, Ольга звикла вислуховувати їхні думки з будь-якого приводу, звикла навіть, що вони ображаються на людей, байдужих до їхніх суджень та висновків.