І ми тут не самі.

* * * * *

На мій шостий день народження Клер подарувала мені військо, і однієї суботи в жовтні 1962-го я готувався до великої битви.

Я з великої родини (було нас четверо хлопчиків і одна дівчинка) і, як найменшенький, завжди діставав багацько подарунків. Найкращі дарувала Клер. Не знаю чому: тому, що вона була найстарша, чи тому, що була єдиною дівчинкою, чи те й те водночас. Але з усіх кльових штук, які я отримав од неї за всі роки, те військо було, безумовно, найкращим. Воно складалося з двох сотень зелених пластмасових солдатиків, деякі були з гвинтівками, деякі — з автоматами, ще до десятка кріпилися трубкоподібні штукенції, які вона називала мінометами. А ще там було вісім вантажівок і дванадцять джипів. Та найкрутішою з усього цього добра виявилася коробка, в якій воно продавалося: картонна скриня, розфарбована в камуфляжних зелено-коричневих відтінках, з трафаретним написом «ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США» спереду. А знизу Клер власноруч дописала трафаретом: ДЖЕЙМІ МОРТОН, КОМАНДИР.

Тобто я.

— Я побачила рекламу ззаду на Терріній книжці коміксів, — пояснила вона, коли я закінчив вищати з радощів. — Вирізати її він мені не дозволив, бо скупердяга…

— Саме так, — відповів Террі. Йому було вісім. — Я скупердяга старший брат. — Він розгорнув два пальці вилкою і заткнув собі ними ніздрі.

— Ану годі, — приструнчила нас мати. — У дні народження жодних суперечок між братами, будь ласка й дякую. Террі, витягни пальці з носа.

— Ну от, — продовжила Клер, — я скопіювала купон і відправила за вказаною адресою. Боялася, що вчасно не дійде, але дійшов. Я рада, що тобі подобається. — І вона поцілувала мене у скроню. Вона завжди мене туди цілувала. Стільки років минуло, а я досі ніби відчуваю ті ніжні поцілунки.

— Мені дуже подобається! — Я притиснув скриню до грудей. — Мені буде подобатись цілу вічність!

Було це після сніданку, на який подали млинці з чорницями і з беконом, мої улюблені. Нам усім на дні народження готували наші улюблені страви, а після сніданку дарували подарунки, там, у кухні з дров’яною плитою та довгим столом і нашим одоробалом (як ми її називали) — пральною машиною, яка вічно ламалася.

— Ціла вічність для Джеймі — це, типу, п’ять днів, — підштрикнув Кон. Йому було десять, він був худенький (хоча згодом роздобрів) і вже тоді мав нахил до точних наук.

— Молодець, Конраде, — сказав наш тато. Він був одягнений у робоче — чистий комбінезон із вигаптуваним золотими нитками іменем (РИЧАРД) на лівій нагрудній кишені та написом на правій кишені «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА». — Я вражений.