— Ймовірно, щось відбувається. А як вона зараз почувається?

— Зараз вона спить. А я тебе відволікаю. Ти ж працюєш.

— Ні, — відповів я, відкинувши пензля подалі. — Гадаю, картина вже готова, і япочуваюся геть готовим. Відтепер і до виставки буду тільки гуляти та спати.

— Шляхетні устремління, хоча не віриться мені, що вони здійсненні. Такий трудоголик, як ти, на це неспроможний.

— Гадаю, ти помиляєшся.

— О’кей, помиляюся. Не вперше. Ти завтра завітаєш до нас з візитом? Хотілося б, щоб ти побачив її просвітленою, можливо їй завтра знову розвидниться.

— Безперечно. Може, навіть перекинемося трохи в теніс.

— Чудово, домовилися.

— Зачекай, Ваєрмене, ще одне запитання. Елізабет коли-небудь малювала?

Він засміявся.

— Хтозна? Я якось сам її про це запитав, але вона відповіла, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку. Сказала, що її інтерес до мистецтва не дуже відрізняється від інтересу багатих випускників коледжу до футболу або баскетболу. Ще й пожартувала, сказавши...

— Якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів, — підхопив я.

— Точно. Звідки ти знаєш?

— Це стара історія, — відповів я. — До завтра.

Повісивши слухавку, я залишився стояти, спостерігаючи довгі світлові пасма палаючого над Затокою надвечірнього багаття, й не відчував ніякого бажання його малювати. Тими самими словами вона відповідала Джинові Гедлоку. Я не мав сумнівів, що якби порозпитував ще когось, не раз і не два почув би той самий старий анекдот: «Вона сказала, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку, вона сказала, якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів». Але чому? Тому що чесна жінка може інколи погрішити проти правди, але гарна обманщиця ніколи не видозмінює брехливу історію.

Я не спитав його про червоний пікніковий кошик, але запевнив себе, що це не має значення, якщо кошик десь на горищі в Ель Паласіо, він залишатиметься там і завтра, і післязавтра. Я переконав себе, що маю ще доволі часу. Звісно, ми завжди себе в цьому запевняємо, хіба не так? Ми не можемо собі уявити, що час збігає, а Господь карає нас через те, що ми не в змозі собі уявити.

Я подивився на «Дівчину і Корабель №8» зі зростаючим почуттям якоїсь відрази і накрив картину простирадлом. Так я ніколи й не намалював на бушприті червоного кошика, ніколи більше не торкнувся пензлем цієї картини — останнього навісного виплодку у родоводі, започаткованім першим рисунком, котрий я намалював у Великій Ружі, який називався «Хелло». Картина «№8», либонь, була найкращою з усіх, що я встиг зробити, але якимсь дивним чином я про неї майже забув. Забув аж до виставки. Після того я вже ніколи не зміг би про неї забути.