— Едгаре.., мучачо.., що, заради Господа..?

— Одна з картин, — відповів я, човгаючи далі. З повним шлунком мені захотілося забуття ще більше. Хоч би на якийсь час. І це не було просто бажання, це була потреба. Я переламав мітлу... а потім з’явився Ваєрмен. Що було між цими подіями? Я не знав.

Я вирішив, що не бажаю цього знати.

— Що за картина..?

— Мері Айр собі купила. Я певен, що якусь з серії «Дівчина і Корабель». І одразу забрала її з галереї. Я мав би про це здогадатися. Ваєрмене, мені треба лягти. Поспати. Дві години, добре? А потім розбудиш мене і підемо на південний кінець.

— Едгаре, ти виснажений.., я не думаю, щоб після такого ти...

Я опустив очі. Голова важила сто фунтів, але я спромігся.

— Вона також не думає, але все мусить закінчитися сьогодні. Дай мені дві години.

Прочинені двері Великої Ружі дивилися на схід і ранкове сонце кидало яскраві промені Ваєрмену на лице, освітлюючи співчуття такої сили, що мені несила було його витримати.

— О’кей, мучачо. Дві години.

— Тим часом намагайся ні в що не встряти. — Не знаю, чи почув він останню фразу. Я вже сунув до спальні і слова від мене розбігалися. Впавши на ліжко, я намацав Ребу. Якусь мить я зважував, чи не пожбурити її в інший кінець кімнати, як до того мені хотілося це зробити з телефоном. Натомість я пригорнув її до себе, втопив обличчя в її піддатливому тільці й заплакав. Так, плачучи, й заснув.

— 2 —

— 2 —

— Прокидайся, — штурхав менехтось. — Едгаре, прокидайся. Якщо ми збираємося щось робити, треба поспішати.