У виході з печери з’явився мовби вирізаний з паперу силует чоловіка, освітлений світанковим сонцем.

— Фу, Ікланю, фу! — гукнув він.

Собака повернувся до свого хазяїна. Чоловік сказав:

— Я чув, як хтось кричав. Хоча, по правді, то був нелюдський крик. Це ти кричав?

Тут він побачив тіло і затнувся.

— Матір божа, так тебе й розтак!

— Її звали Кессі Берглас, — пояснив Тінь.

— Колишня Мойри? — уточнив чоловік.

Тінь знав його як хазяїна паба, але імені пригадати не міг.

— Очманіти можна. А я думав, вона подалася до Лондона.

До горла Тіні підступила нудота.

Хазяїн паба опустився на коліна біля Олівера.

— Серце ще б’ється, — констатував він. — Що з ним трапилось?

— Важко сказати, — відповів Тінь. — Він закричав, коли побачив тіло — ви його, певно, чули, — і знепритомнів. А потім сюди забіг ваш собака.

Чоловік стурбовано подивився на Тінь.

— А з тобою що? Тільки поглянь на себе! З тобою-то що трапилося, га?

— Олівер попросив мене піднятися з ним сюди. Сказав, що хоче зізнатись у чомусь жахливому.

Тінь поглянув на стіни обабіч печери — там виднілися й інші замуровані схови. Він здогадувався, що було всередині.

— Він попросив мене допомогти йому розібрати стіну. Я погодився. Аж тут він знепритомнів і збив мене з ніг — це було доволі несподівано.

— Він казав, чому так вчинив?