Не міг сказати, скільки часу борюкався з ними у пітьмі, але врешті відчув — лопотіння крил довкола нього послабшало, а там і припинилося. Крізь товсту ковдру помітив, що посвітлішало. Чекав, прислухався; не було чутно жодного звуку, крім вередливого плачу когось із дітей із другої спальні. Тріпотіння і шелест крил стихли.

Нат відкинув ковдру з голови та роззирнувся навколо. Світло холодного сірого ранку заповнювало кімнату. Світанок і прочинене вікно вигнали живих птахів; мертві лежали на підлозі. Нат вражено і нажахано дивився на їхні тіла. Це все були маленькі птахи, жодної хоч трохи більшої; либонь, із п’ятдесят їх лежало на підлозі. Були то вільшанки, зяблики, горобці, синички, жайворонки, в’юрки — птахи, що, за законами природи, трималися власної зграї та власної території, тепер, об’єднавшись у запалі бою з іншими, розбилися об стіни спальні або ж були вбиті його рукою. Деякі втратили пір’я у бою, на дзьобах інших була кров — його кров.

Відчуваючи нудоту, Нат підійшов до вікна і глянув на свій клаптик саду та поля за ним.

Було дуже холодно, і вся земля виглядала твердою, чорно замерзлою. Не білий іскристий мороз, що виблискує у сонячному промінні, а чорний мороз, принесений східним вітром. Море, тепер із черговим припливом ще буремніше, білоспінене та роздуте, люто билося об берег. Птахів не було й сліду. Жоден горобець не цвірінькав на садовій хвіртці, жоден ранній дрізд чи омелюх не клював черв’яків на траві. Жодного звуку, крім вітру й моря.

Нат зачинив вікно та двері маленької спальні й пішов через коридор до своєї. Його дружина сиділа в ліжку; одна дитина спала поруч із нею, а меншого, з перев’язаним обличчям, вона тримала на руках. Вікно було затягнуте шторами, свічки горіли. У жовтому світлі її лице виглядало грубо розмальованим. Похитала головою, просячи мовчати:

— Заснув, — шепнула, — аж тепер. Щось його поранило, мав кров у кутку ока. Джилл сказала, що це птахи. Казала, що прокинулася, а птахи були в кімнаті.

Дружина глянула на нього, шукаючи в його обличчі підтвердження. Дивилася злякано і спантеличено, а він не хотів, щоб вона довідалася, — те, що сталося за цей час, перелякало та вразило і його самого.

— Там птахи, — сказав, — мертві, десятків зо п’ять. Вільшанки, кропив’янки, уся тутешня дрібнота. Наче здуріли через той східний вітер. — Сів на ліжко поруч із дружиною та взяв її за руку. — Це все погода, все через зимницю. Може, вони і не звідси. Може, загнало їх сюди зсередини краю.

— Але ж, Нате, — прошепотіла дружина, — погода лише цієї ночі перемінилася. Не було снігу, щоб їх вигнати. І не могли ще голодувати. У полях, отам, мають їжу.