– Умри хоч так, як моя мати вмирала. Не мов мені ані слова, душогубко! – скрикнув бароненко, і не встигла зойкнути ні служниця, ні смуглява красуня, як створилося ще одне страшне діло. Одним, порухом, меча розтяв молодий барон черево жінці: розгорнув його, як купель, для своєї дитини, другим порухом, розтяв груди смуглявій красуні аж до самого серця – і прожогом геть із кімнати, скрикнувши на порозі:

– Приймай же дитину! Будь матір’ю!

Плаває немовля мале в кривавій калюжі, захлинається. Схопила його покоївка, сльозами вмиває, косами своїми витирає, криком кричить на поміч, на ґвалт.

Від крику покоївчиного збіглася челядь – а вона вже вийняла з багряної купелі малесенького бароненченка, пискотить він жалісним писком. Вжахнулися всі, постовбичили – зроду, звіку ніхто таких народин не бачив. Спам’яталися, кинулися шукати бароненка. Вгледів хтось, ніби біг він, як божевільний, із диким криком на балькон, де колись померла його мати. Другий казав, що бачив його ніби під тим бальконом – щось колупав між дворовим камінням своїм гострим мечем. Хтось іще торопко переказував – знов немов бароненко подався бігцем на балькон.

– Держіть його, він збожеволів, – гуком-луною несеться по всьому замку.

І раптом страшний зойк зледенів усім жили. Так кричали тут тільки катовані в ведмежій вежі, коли надходила до них люта смерть, так кричала служниця, що її посадовили колись голу на багаття з наказу бароненкової молодої жінки.

Стрімголів у замковий двір – там іще одне страшне видовище, ще одна жахна смерть, вже остання в цьому пекельному місці.

Між камінням у дворі держалном униз застромив бароненко свій закривавлений меч. Сам кинувся на нього грудьми з балькону і проштрикнувся, як жук на шпильку, як сніп на довгі вила.

– Закляття, закляття справдилось, – шепотіли перелякані слуги. – Графівна за себе помстилась. Нема щастя в цьому домі, тікати треба звідси щошвидше.

Поки порались вони коло молодого барона, брали його на ноші, щоб нести в покої, покоївка з новонародженим щезла, забравши, як заповідав женовбійник, злото й коштовні каміння. З того часу ніхто її більше не бачив, не бачив і дитини, що таким страшним способом народилась.

Коли-не-коли лише знаходили свіжі білі квіти на могилі баронівен на острові серед Двини. Там, поряд з тою могилою, поховали й бароненка з смуглявою красунею. На їхній могилі коли-не-коли теж з’являлися червоні квіти, немов би то краплі крови, пролитої ними. А третя могила – старого барона й графівни – квітчається сон-травою, немов би забути хтось хоче, як страшний сон, усе те, що трапилося в замку Драйкройценгоф над Двиною.