А мене огорнув жах. Піднявши догори чомусь, сам не знаю чому, правою рукою гранату, я почав іти вперед. Якось так повільно снувались мої ноги, такими важкими видавались мені, коли я підносив їх, щоб переступити дроти, наче б хто олова почепив до них. Жах огорнув мене й на момент уся моя свідомість немов розвіялась кудись, а очі зайшли млою. Хвилинку малу, що вічністю мені видавалася, позабув я – де я, куди йду й пощо… Ще момент – я розкрив очі й почув понад собою свист, і десь далеко поза мною роздався гук. Це вибухла, мабуть, кинена згори граната. І в тій хвилині усвідомив я собі, що стою на середині вулиці й вдивляюся в балькон першого поверху кам’яниці, що стояла проти пошти, а першою думкою, що з’явилася в моїм мозку, було питання, чи стоїть ще на ньому олеандер, чиї поламані гілки видно було із нашого вікна на пошті…

Та це був тільки маленький, малесенький момент, бо вже біг я знову й небаром опинився біля Березюка, що, притулившись біля одвірка якоїсь брами, ждав мене.

– Злякався, що? – кинув до мене. – Нічого! А тепер далі.

І знову побіг уперед, мов тінь, прилягаюча до муру, що ближче до кінця вулиці, то більше звільняючи ходу. Вже, мабуть, були ми проти пасажу, як по дахах кам’яниць залопотіли кулі.

– Мабуть, спостерегли нас, та шкода їхнього заходу, – кликнув Березюк до мене, пристаючи на хвилину.

Ще момент – і перед нами замиготів скоростріл нашої стійки, а за хвилину були ми вже на Театральній, прямуючи до головної команди в Народньому Домі.

Я йшов як у сні. Ще серце молотом билося в грудях, у вухах відчував я дивний шум. Якісь люди снувалися вулицею, що ближче до Народнього Дому, то ставало їх більше.

– Ну й бачиш, – озвався до мене Березюк, – добрий був прохід, що? Даремне тільки лякався! Та й чого б то лякатися? Так і знаєш, що коли попаде в тебе куля – тоді смерть і більш нічого. Ти йдеш і знаєш, що жде тебе й глядиш тому відомому тобі в очі. При чому тут жах? Та ми оце вже й дома, – сказав він, спинившись перед вояком, що стояв на стійці при вході до Народнього Дому.

– Зі звітом з головної пошти до команди, – сказав він до вояка, що загородив нам у сінях дорогу.

– Можна! – відповів вояк і ми, пройшовши темні сіни, пустилися йти сходами на гору.

В одній із саль Гімназії, яка тут поміщалася, урядувала головна команда нашої львівської залоги. Коридорами снувалися цивільні й військові, входили й виходили із салі, де була команда, вешталися учні та якісь дами, то знову вояки зносили скрипки з муніцією та кріси й скидали їх в кутку на коридорі.

В одній із саль видно було крізь відчинені двері кільканадцять стрільців, що лаштувались певно на стежу, бо з розкритої скриньки розбирали набої та ховали їх у набійниці і по кишенях.