* * *

На балю в танцях вона побачила струнку, мужеську постать Мирона. Він приступив до неї і попросив до танцю. Перший раз почула його ніжний дотик руки. Танцюючи, вона кокетливо подивилась на нього. Париж, крім елєґанції й товариської сміливости, навчив її ніжної кокетерії, притаманної парижанці.

По забаві запитав:

– Графівно, чи дозволите відпровадити вас додому?

– З найбільшою приємністю, пане Мироне. Ми близькі сусіди. – Мирон подав плащ і поміг вдягтись. – Дякую, дуже дякую, – відповіла.

Ішли дорогою. Було холодно, непривітно.

– Дозволите взяти вас під руку?

Почуття кохання віджило. Нагадались вечори, музика, і мрії про нього, що гасли, коли наставав день.

Зупинились коло дому.

Христина подала руку на прощання.

– Графівно, дякую за цей чудовий вечір. Ніколи не забуду його.

– Справді? В такому разі я вам, пане Мироне, вже нічого не винна.

– Графівно Христино, що ви мені винні? – запитав Мирон, не розуміючи, в чім річ.

– Це реванж за вашу гру на скрипку… Я часто слухала її… ви чудово граєте. Любите музику?

– Так. Дуже. Найбільше люблю шляхетність тонів скрипки.

– Гратиму, все думаючи про вас…

* * *

Відтоді почалося їхнє знайомство. Спочатку стрівались так, наче б ненароком. Довідавшись, що Христина грає на фортепіяні, запитав, чи могла б йому акомпаніювати. Вона радо погодилася.

* * *

Мирон грав цього вечора третю симфонію Бетовена.