Уже три тижні проминуло, як Клавдій покинув корчму. Часом вдивлялася в замок і доріжку, що вела до нього, бо туди прямували його кроки, коли востаннє його бачила.

Сьогодні знову зупинилася біля вікна і вдивлялася у мовчазні мури. Хвилинами здавалося, що бачить його у вікні. Напружила зір… Затрусилися руки…

– Це він, справді він! – майже скрикнула вона й миттю побігла до батька. – Він! Він!

– Хто – він?

– Він! Клавдій! В замку. Я бачила його при вікні!

П’єр старався заспокоїти Мадлен і переконати в тому, що це її фантазії, але Мадлен не здавалася.

– Телефонуй до Парижа, до брата!

– Це коштує дорого!

– Вийшли телеграму!

– Це теж коштує чи не більше!

Мадлен уже не переконувала, вибігла на вулицю й побігла на пошту.

П’єр стояв зніяковілий і згодом пішов до дверей поглянути на замок. Він нікого у вікні не побачив.

Наступного дня, в полудне, приїхав брат Клавдія Орест. Мадлен чекала його на станції. Вона стояла біля виходу з великою карткою паперу, на якій було написано «Мес’є Турський».

– Ви, мабуть, мадмуазель Мадлен? Я – Орест Турський.

Вона із збентеженням обняла його за шию і заплакала.

– Що сталося? – спитав Орест.

По дорозі до корчми Мадлен оповіла йому історію зникнення Клавдія та про те, що вчора вона побачила його у вікні замку. Орест не дуже вірив розповіді Мадлен, але її хвилювання зростало, і він вирішив, що треба задовольнити бажання Мадлен – піти до замку.

В корчмі П’єр тільки розводив руками.

– Я вам розповім про замок, – таємниче шепнув він Орестові, – бо справа виглядає так…