Про Ностромо, другого з тих двох чоловіків, протиставлених за расовими та соціальними ознаками, яких полонило срібло копальні Сан-Томе, почуваюся зобов’язаним сказати дещо ширше.

Я без вагань зробив цього центрального персонажа італійцем. По-перше, це цілком вірогідно: за тих часів італійці юрбами посунули до Західної провінції, як пересвідчиться кожен, хто читатиме далі, а по-друге, не було нікого, хто міг би так добре триматися пліч-о-пліч із Джорджо Віолою — Ґарібальдіно, ідеалістом давніх гуманістичних революцій. Сам я потребував Людини з Народу, якомога вільнішої від класових умовностей та будь-якого усталеного способу мислення. Це не нападки на умовності. Я керувався не моральними, а художніми вимогами. Якби він був англосаксом, то спробував би встрянути в місцеву політику. Але Ностромо не прагне бути лідером у грі особистостей. Не хоче підійматися над масою. Він задоволений тим, що відчуває свою владу — не пориваючи з Народом.

Але передусім Ностромо є тим, ким він є, через те, що на створення його óбразу мене надихнув у дні моєї юності один середземноморський моряк. Ті, хто прочитав бодай кілька сторінок моїх творів, відразу збагнуть, щó я маю на увазі, коли кажу, що бути Ностромо за таких обставин міг Домінік, господар «Тремоліно». В усякому разі, Домінік чудово зрозумів би свого молодшого літературного двійника, хоч до його вчинку, може, й поставився б зі зневагою. Ми з ним разом уплуталися якось в одну доволі безглузду пригоду, але безглуздість — то пусте. Мене щиро тішить думка, що в ранній юності в мені, отже, мусило бути щось гідне, аби пробудити гіркувату вірність оцього чоловіка, його напівіронічне обожнення. Багато з того, що сказав згодом Ностромо, я почув із вуст Домініка. Тримаючи руку на румпелі[3], блукаючи по обрію безстрашним поглядом з-під мало що не чернечого каптура, який затінював йому обличчя, він проказував звичайний свій заспів до монологів нерозкаяної мудрості: «Vous autres gentilhommes!»[4] — і той його саркастичний тон досі звучить у моїх вухах. Це так схоже на Ностромо! «Ви hombres finos!»[5] Дуже схоже на Ностромо. Проте Домінік-корсиканець плекав у душі певну гордість нащадка шляхетного роду, якої Ностромо не мав, бо його родовід був іще давніший. Він — чоловік, обтяжений незліченними поколіннями предків, але без рідні, якою міг би похвалитися… Як і Народ.

З тим його успадкованим міцним зв’язком із землею, з незавбачливістю та щедрістю, зі змарнованими талантами, з мужньою гоноровістю, з туманним відчуттям своєї величі та з глибокою відданістю аж до відчайдушності, а водночас і з певним відчаєм, — він Людина з' Народу, питома народна незаздрісна сила, яка терпіти не може бути на чолі, але править зсередини. По роках, постаршавши і заживши слави вже як капітан Фіданца, нерозривно пов’язаний з цією країною, проходячи під шанобливими поглядами у своїх численних справах осучасненими вулицями Сулако, аби навідати вдову карґадора[6], зайти до «ложі» й мовчки послухати на зборах промови анархістів, він, загадковий покровитель нових революційних заворушень, надійний, заможний товариш Фіданца, хоч усвідомлював у глибині душі своє моральне падіння, залишався суто Людиною з Народу. Зі своєю любов’ю до життя, змішаною з презирством, і зі своїм бентежним переконанням, що його зрадять, що він помре зрадженим хтозна-чим і ким, — він усе одно з Народу, безперечний народний Герой — зі своєю особистою історією.