Гіпнотизер

ОПОВІДІ ПРО СОЛДАТІВ І ЦИВІЛЬНИХ

І. СОЛДАТИ

Вершник у небі

І

Восени 1861 року одного сонячного пообіддя у лавровому гайку край дороги в Західній Вірджинії¹ лежав солдат. Лежав долілиць, розпростершись і поклавши голову на ліве передпліччя. Випростана права рука вільно тримала рушницю. Якби не ця розслаблена поза, якби не легке посмикування патронташа на ремені ззаду, то можна було б подумати, що це мрець. Але солдат просто заснув на посту. Коли б таке викрилося, то невдовзі він і справді згинув би. Смерть була б заслуженою й справедливою карою за цю провину.

Лавровий гай розкинувся біля повороту дороги, що спускалась із стрімкого пагорба на південь, а далі круто повертала на захід і яких сто ярдів ішла вздовж височини. Тоді знову повертала на південь і, звиваючись, ішла лісом додолу. Біля другого повороту стояла велика пласка скеля. Нависала обривом над глибокою долиною. Впустити звідти камінь – тисячу футів падатиме, поки долетить до верховіття сосон. Солдат лежав на іншому відрозі тої самої скелі. Якби не спав, то бачив би не тільки частину дороги, але й все урвище. І паморочилося б йому в голові.

Усе навкруги поросло лісом. Лише з північного боку долини розлягалася невеличка галявина, якою тік ледь помітний звідси струмок. Лука не більша, ніж звичайне подвір’я; кілька акрів трохи світлішої барви, ніж навколишній ліс. Ген за нею простягався хребет височезних скель, на які забиралася дорога. Звідси галявина здавалася зовсім окремішньою, самою по собі. Годі було вгадати, як до неї вийшов путівець і як покинув її, звідки й куди течуть води потічка, що ділить долину надвоє там, долі, тисячу футів під ногами.

У такій дикій і важкопрохідній пущі люди влаштували воєнний театр. У лісовій котловині, у цій своєрідній пастці, всю армію могли б узяти в облогу й змусити здатися півсотні добре озброєних вояків. Тут, у бору, розташувалися п’ять полків федеральної² піхоти. Цілу добу вони йшли маршем, а тепер відпочивали. Надвечір мали знову рушити в похід, вибратися на висоту, де тепер спав їхній ненадійний вартовий, і, спустившись по той бік хребта, опівночі напасти на табір ворога. Сподівалися заскочити його зненацька, адже лісова дорога підходила просто до тилу ворожого війська. Якби цей задум не вдався, то нападники наразилися б на смертельну небезпеку. Все залежало від випадку, від того, чи вчасно помітять чати наступ армії північан.

II

У лавровому гаю заснув на посту молодий вірджинець Картер Друз. Йому, єдиному синові заможних батьків, випало на долю таке виховання й безтурботне життя, яке тільки можна було забезпечити, маючи статки й хороший смак, у горах Західної Вірджинії. Його рідний дім був усього за кілька миль звідси. Одного ранку, поснідавши, Картер встав з-за стола й сказав, серйозно й спокійно: