– Чекай. Я його інакше.

Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спині так батогом, що кожух аж свиснув.

– Хочеш, щоб у пику дав? – обізвався з-під кожуха Денис.

– Вставай! Чого хропеш посеред поля?

Денис звівся на ноги, почепив на плече дробовика.

– Зайців не бачили? – запитав він, обзираючи поле сонними очима.

– Бачили. Набурили тобі на кожух і побігли далі, – зареготав Марко.

Денис на те кепкування не звернув уваги. Для того щоб його розгнівати, треба ширяти розпеченим дроттям у живіт.

До Вишневого хутора прибули, як зійшло сонце. Марко кинувся запрягати до плуга биків, заохкав, як бублешниця на ярмарку:

– Торбу з харчами загубили! А бий тебе сила божа! Що мені мати скажуть? Новісінька торба з материного рукава від сорочки, ще й калиною вишита. Що його робити?

– Задери піджак та постьобай себе батогом, – сміючись, радив Тимко. – Ну, гони биків, чого рота роззявив? До півдня з тобою тут монятися буду, чи що?

Орали двома парами биків. Першою – Тимко з Марком, а другою – Охрім Горобець із Денисом. Тимко із своїм погоничем першу борозну пройшов спокійно. Охрім із Денисом ніяк не могли спрацюватися. Бички були молоді, нетямущі. Денис їх тяг «соб», а вони вернули «цабе». До того ж Денис поганяв їх у вивернутому наверх вовною кожусі (бризкав якраз невеличкий дощик) і з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тільки бикам, а й людині страшно. За плугом дріботів маленький, хирлявий Охрім з обмотаною рушником шиєю, хрипів, повиснувши на чепігах:

– Скинь оте руззо, ради бога. Хіба з ти не бацис, со бицки тебе бояться, як зарізяки?

– А куди я його подіну?

– Давай узе я носитиму, хай ти сказишся!

Охрім чіпляє гаківницю за спину, і вони знову рушають степом з погейкуванням та покрикуванням.

Зранку захмарило і довго сіяло на землю холодну, дрібну мжу, потім повіяв з Акерманщини вітер, розчистив небо, і на поля бризнуло сонце. Запарувала рілля, тьмяно заблищали на сонці одвернуті лемешами скиби землі. З дощової мряки виринув Вишневий хутір – з два десятки мазанок із зеленими від моху стріхами. Сонце пригрівало сильніше, земля дихала вільготніше, із голубого неба долітав повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнів, то завмирав, танучи в голубій безвісті. Тимко, налягаючи руками на чепіги, часто задирав голову, проводжав даленіючі косинці журавлів, і тихий смуток облягав його серце. Він часто курив і майже не розмовляв з Марком, який, проте, не зважав на замрію свого товариша, а витриндикував та винашувався біля бичків, як на весіллі або якому грищі. Тимко, журливо посміхаючись, з любов’ю дивився на свого веселого товариша, підганяв його незлостиво: