Олесь Ульяненко Дофін Сатани

Олесь Ульяненко

Дофін Сатани

1 Початок

1

Початок

Першого серпня 1989 року надійшло повідомлення: забито у нелюдський спосіб четверо людей. Але команда на виїзд барилася. Тоді за годину потелефонував сам Генерал, назвав ментів засранцями, байстрюками, виблядками. І тільки тоді команда виїхала, нашвидкуруч прихопивши все необхідне. Для такої експедиції.

їх виїхало четверо, вже після обіду, коли пантачитися не було ніякого сенсу, принаймні так видавалося, але складалося зовсім по-іншому, не як хотілося. Загалом, як гадав і думав капітан Ракша, оповитий післяполудневим спокоєм, тихою і ситою втомою. Проте коли вони, четверо, виїхали, то ніхто наперед не знав, що може трапитися саме така оказія. Капітан Ракша мирно і сито, мармеладово похитувався у солодких випарах вчорашньої ночі, хитро позиркуючи на фотографа і медексперта Зісельмана, що смердів ще вчорашнім, на ніч з'їденим молодим часником, виваливши червоні, налиті кров'ю баньки, на широкі, випорожнілі вулиці, раз по раз ловлячи розкосим хазарським розрізом вайлувату фігуру головного слідчого на прізвище Бондаренко. Через багато років Ракша не зможе пригадати насправді його прізвище, ім'я і таке інше, наївно дивуючись, згадуючи потім, виловлюючи з пам'яті залишки того дня, що цілих двадцять років уряд, капітан Бондаренко носив чотири маленькі зірочки і вже навіть не помишляв про підвищення у чині та званні. Капітана ж, Ракшу, влаштували до міліцейської школи за протекцією Генерала, однокурсника і однокласника матері. Генерал мав голомозий, обтягнутий пергаментною шкірою, зі слідами пігментації череп, синій мундир, оздоблений великими золотими ґудзиками, що нагадували очиська китайських акваріумних рибок, а в очах якого світилася доброта і влада, ситість і паразитично викохана втома, де вміщалася ще і нахабна самовпевненість, тому там не знаходилося місця для страху, бо сам чин його, державного мужа, потребував жертви. Навіть через багато років мати Ракші була від Генерала в захваті. А ще більше: він прилаштував до міліцейської школи безтолкового Вітьку Ракшу, котрому невдовзі горіла десятка років тюремного ув'язнення за хуліганство, антирадянську агітацію, бо якось п'яний Вітька повибивав вікна у райкомі, а товариші з його, підпилої до чортиків, ватаги повитирали гузна червоними прапорами. Але це до історії мало тільки дотичний, ледь вловимий штрих, тобто, щоб трохи згадати самого Ракшу і пролити характерну тінь на слідчу команду. Сам Ракша був з неблагонадійної, у всіх відношеннях, сім'ї. Водієм служив колишній армійський офіцер, бабій, чоловік тонкої психологічної конституції^ витончений естет, не педераст, а людина, яка ніколи не ставила під сумнів те, що існує якась вища сила, що рухає і його, і самого Ракшу, і фотографа Зісельмана, а то цавіть і драбкуватого і придуркуватого капітана Бондаренка; а ще він, не так давно, працював у спортивній газеті, і ось нині, на превелику досаду і лють капітана Бондаренка, збирався вибратися і жити за кордоном.