Їхній колір був сивоблакитний, оквіття подібне до оквіття повних стокрот, тільки трохи більше. Якби не той колір, вони б майже цілком були подібні до квіток Атосу, так званих «слізок Матері Божої».

Про ці слізки, що ростуть лише на Атосі, тамошні ченці розповідають таке:

«Мати Божа ходила по горах, плакала:

її Син мав бути розп'ятий!

Вона питала Місяця, Вона питала Сонечка:

"Чим полегшити йому муки?"

Ніхто не знав, лише Земля-праматір:

"Слізьми, своєю мукою!"

Мати Божа ходила по горах і плакала,

Просила Місяця, просила Сонечка:

"Будь свідком моєї печалі!"

Місяць посвітив, Сонечко пригріло,

Земля сльози квіточками позбирала".

В слізках перламутром блистіла справжня сльоза.

В материнках завжди стояла синя роса.

Слізки пахли бальзамами і кипарисом.

Материнки – чимсь дуже наближеним – маминою хутрянкою».

Вони росли на галявах Материнщини з ранньої весни до пізньої осені. Іноді здавалось, що вони ростуть і взимку на глибокому снігу, особливо ввечері, як приплющиш трохи очі.