Передмова Бредлі Пірсона
Передмова Бредлі Пірсона
Хоча від тих подій, про які тут ідеться, минуло вже кілька років, я скористаюсь запозиченим сучасним способом оповіді, коли ми свідомо рухатимемося, мов світло, від однієї миті теперішнього до іншої, пам’ятаючи про минуле й не знаючи про майбутнє. Таким чином, я втілюся в собі колишньому та — як і завжди, коли оповідаєш історії, — вестиму мову про той час, час, який багато чим відрізняється від сьогодення. Тож я, до прикладу, казатиму: «Мені п’ятдесят вісім років», — як мені було тоді. І я судитиму про людей неточно, можливо, навіть несправедливо, як чинив тоді, а не у світлі пізнішої майбутньої мудрості. Проте мудрість — сподіваюся, що я недарма її так називаю, — з’являтиметься на цих сторінках. Якоюсь мірою вона буде (ба навіть муситиме) освітлювати їх. Витвір мистецтва вартує стільки ж, скільки його творець. Він не може бути кращим, не може бути гіршим. Чесноти мають свої таємні назви: вони й самі — важкодоступні таємниці. Усе, що чогось варте, — втаємничене. Я не намагатимусь описати чи дати наймення всьому тому, чого навчився, живучи простим суворим життям, як мені довелося останнім часом. Сподіваюся, що тепер я мудріший і милосердніший, ніж був колись, — принаймні тепер я щасливіший — і що, падаючи на дурня, промені мудрості освітлять не лише його безумство, а й суворий образ істини. Я вже прохопився, що вважаю цей «репортаж» витвором мистецтва. Але я не маю на увазі, що він витвір уяви. Будь-яке мистецтво має справу з абсурдом і намагається досягти простоти. Справжнє мистецтво виголошує правду, воно саме і є правда, імовірно, єдина можлива правда. У рядках, які ви читатимете далі, я намагався бути по-мудрому майстерним і майстерно мудрим та розповідати правду так, як я її розумію, — не лише про поверхневі та «бентежні» аспекти цієї драми, а й про те, що ховається глибше.
Мені відомо, що часом люди мають про себе абсолютно хибне уявлення. По-справжньому вони заявляють про себе довгою низкою вчинків, а не коротким переказом самотеорій. Це саме найвищою мірою стосується й митця, який оголюється у своїй творчості, проте уявляє, що ховається в ній. У цій розповіді я теж такий, занадто розчахнутий, але, на жаль, мої нікчемні інстинкти досі прагнуть заховатися, хай навіть це й суперечить законам мого ремесла. Тепер, написавши цей застережливий абзац, я можу спробувати в загальних рисах описати себе. Розповідати я буду, як уже пояснював, від імені самого себе, яким я був кілька років тому, — часто безславного «героя» подальшої оповіді. Мені п’ятдесят вісім років. Я письменник. «Письменник» — дійсно найпростіша й найточніша моя характеристика. З того, що я ще й психолог, філософ-самоук, дослідник людських стосунків, випливає те, яким я є, бо з усіх цих дрібниць складається той тип письменника, що його я унаочнюю. Я завжди перебував у пошуках. І мої пошуки перетворилися на спробу розповісти правду, про яку я щойно згадував. Мені вдалося, сподіваюся й вірю, зберегти свій дар незаплямованим. Окрім іншого, це означає, що я ніколи не був успішним письменником. Я ніколи не намагався догодити комусь, поступившись правдою. Я знав тривалі болісні періоди життя без змоги самовираження. Наймогутніший і найсвятіший наказ для митця: чекай! Мистецтво має своїх власних мучеників, і серед них не останнє місце посідають ті, хто зберігає мовчання. Вони, не побоюся цих слів, святі мистецтва, які радше мовчки чекатимуть усе життя, ніж спаплюжать незайманість аркуша паперу чимось ненайдоречнішим і ненайчарівнішим, чимось меншим, якщо можна так висловитися, за правду.