– Ах, Б'янко! – говорив він мені.– Яке чудове життя, коли, наприклад, перед тобою стоїть широка кар'єра і ти можеш бути управділом Раднаркому.
Діловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами, і я ще більше пожаліла його. Він мені знов цілував лікоть і запевняв, що тільки одну мене кохає. Кук мені цілком серйозно говорив про кохання, наче я й справді була зацікавлена в цьому.
Ми вже випили добре, діловод попрохав мене, щоб я його провела додому. При всій своїй малорозвиненості він завжди жив задньою, захованою думкою й знав, що пиво його добре сп'янило й сам він буде похитуватись. Під руку ж зі мною він не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась – і ми пішли.
По дорозі ми зайшли в театральний садок і там сіли на стілець.
Збоку нас сидів якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажурені і[215] прекрасні очі. Він сидів, як різьблення, і дивився кудись у небо.
Раптом Кук підвівся, посіпав із боків свій піджак, наче збирався відрекомендуватись якомусь начальникові, і звернувся до незнайомого мужчини:
– Так що, дозвольте вас запитати: ви, здається, художник Чаргар?
– Так, я – художник Чаргар, – сказав мужчина, і таким м'яким і приємним баритоном, який я чула тільки в любовних романах. – Чим маю честь служити вам?
Я здригнула. Хіба я могла не здригнути? Мені довелося сидіти поруч із славетним малярем нашої країни. Присутність художника так схвилювала мене, що я відразу спалахнула й відчула, як мені загорілись уші.
Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, він подивився звичайними очима, але я тоді не могла витримати цього погляду й знизила вії.
Кук говорив, що він давно вже знає художника й давно вже хотів познайомитись із суб'єктом[216] незрівнянних чоргарівських картин. Тоді художник його поправив: «Ви, очевидно, хотіли сказати творцем?» Діловод розв'язне сказав, що під суб'єктом він саме це й мав на увазі.
Потім сиділи мовчки й дивилися, як горять дроти синім блиском[217]. Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засинати. Тоді художник сказав:
– Я маю честь говорити з дружиною діловода?
– Ви маєте честь говорити зовсім не з дружиною діловода, – сказала я й зареготала.
Кілька хвилин надзвичайного внутрішнього напруження розірвались у напівістеричному реготі. Я реготала якось зовсім не до речі[218], але Чаргар і натяку не подав, що він може мене вважати за дурочку. Потім художник іще раз уважно подивився на мене й сказав:
– Я, знаєте, і не припускаю, щоб у нашому городі були такі прекрасні женщини.
– Хіба? – спитала я і знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тілу.