– Ну, так де ти, стара, сховала мого брата Андрія? – грізним голосом спитав він. – Чи не думаєш ти, що мої дозорні прозівали його?!

– Не бачила я твого брата Андрія! – рішуче сказала мати і, зблідла, сіла на своє ліжко. – Не бачила!..

– Не бреши, стара! – скрикнув Остап і взявся рукою за свою блискучу шаблюку. – Чи не думаєш ти, що я помилую свого найлютішого ворога? '

І, сказавши це, Остап подивився на вершників. Вершники від задоволення крякнули. Мовляв: наш пан-отаман не знає рідні і для нього в боротьбі нема братів!

– Я радий, що ви так думаєте про мене! – сказав Остап. – Отже, хочу я довести вам, що для мене в боротьбі нема і матері.

І георгіївський кавалер всіх чотирьох хрестів, що поважно виблискували на його груді, сів біля своєї матусі. І наказав він своїм вершникам обшукати двір і горище. І запалив він цигарку і звів свої суворі брови біля перенісся.

Мати сиділа бліда і мовчки дивилась на сина. Духом алькоголю так пашило від нього, що вона мимоволі повернула своє обличчя до вікна. Вона раз у раз позирала на двері і прислухалась до шуму: невже ж таки знайдуть її рідного сина? І тільки коли вершники повернулися до кімнати і доложили Остапові, що Андрія ніде нема, вона з полегшенням зіпхнула й сказала:

– Хіба я вам не говорила?! Чого ж ви прийшли до мене?

– Так ти, я бачу, хочеш хитрувати? – скрикнув Остап. – Так знай же, відьмо: нема тобі пощади від мене! Коли до ранку ти не видаси мого брата, то…

Остап схопився за клинок і показав його матері. Тоді переповнилась чаша терпіння, і сказала мати:

– Що ти говориш, Остапе? Побійся Бога! Невже ти, мій п'яний сину, забув своє дитинство й «солодкі цукерки»?!

– Ха-ха! – зареготав Остап. – Чуєте, хлопці? Моя мати згадала солодкі цукерки! Моя мати хоче мене розжалобити! Чуєте, хлопці?!

П'яні вершники теж зареготали. Зареготали й шаблі дзвоном якогось страшного розпачу. Тоді знову сказав Остап:

– Нє, матуську, цукерки тебе не спасуть! Спасибі тобі, що ти мене породила й виховала, але не пишайся цим! Бо породити – то зовсім не важка штука… і навіть деяке задоволення… Ха-ха! А виховати – це твій природний обов'язок… Ну, словом, я хочу жити і во ім'я якихось там шляхетних поривань зовсім не думаю підставляти свою голову своєму братові Андрієві!

Мати з жахом дивилась на свого сина і нічого не розуміла. Вона все втішала себе надією, що це – ніщо інше, як п'яний бред п'яної людини, і вже не могла втішати себе такою надією. – «Це пекельний сон сниться мені», – уперто думала вона і раз у раз клала на своє печальне чоло свою схудлу руку. Вона клала руку, аж поки підвівся Остап.