– Ох, Варко! Ох, донечко моя! – сказала вона, важко дихаючи й сідаючи на ослінчик. – Зустріла я, значить, зараз Івана Панасовича. Так ти слухай, що він каже мені…

Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала.

– Та що ж він каже, мамо! – затривожилась Варя. – Ну говоріть же, не мучайте мене!

До Ярини Федорівни підійшов і Трохим Климентович: в таких випадках, коли плакала бублешниця, він, завжди до всього байдужий і завжди трохи п'яненький, мовчки зупинявся біля своєї дружини й дивився на неї чомусь здивованими очима.

– Що він каже? – промовила нарешті Ярина Федорівна крізь сльози й витираючи очі кінцями голов'янцї хустки. – А от що він каже. Як почув він, що ти сидиш досі в городі, так як сплесне руками, як не закричить! Що це ви, каже, зі своєю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невже ж, каже, думаєте, що її бєлі не розстріляють?[286] Я йому те, інше, навіть про вагітність твою згадала. А він мені своє. Невже, каже, забули, що Сергій, цебто чоловік твій, у «чеці» служив? Я йому те, інше: мовляв, чим же моя донька винна, що він у «чеці» служив? Так він і слухати не хоче. Негайно, каже, кличте до мене товаришку Варю[287] і більше, каже, я з вами й розмовляти не хочу… цебто зо мною. Ну, оце я й прибігла. Думаю: як уже моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось міркувати… Ой, бідна моя головонько!

Ярина Федорівна знову заплакала. Трохим Климентович ще більш поширив свої здивовані очі. А Варя зблідла й мовчить.

– Невже ж таки, доню, тебе можуть розстріляти?.. Бєлі, значить, афіцери?

– Бог його знає… Може, й розстріляють, – нарешті промовила перелякана Варя. – Карпо Сидорович дуже нахваляється… Та далі Варя вже нічого не промовила. Ярина Федорівна гнівно подивилась на неї й скрикнула:

– Так чого ж це ти мені цього раніш не говорила? Ну?

– Про Карпа Сидоровича? Та хіба ж я вам не говорила?

– Про якого там Карпа! Про те, що тебе бєлі розстріляють?

– А я ж почім знала, мамо? – почала було Варя. – Та ви ж і самі мені не радили тікати…

– Я не радила? – ще голосніше скрикнула Ярина Федорівна. – Та я ж тільки не радила тобі зв'язуватись з цим жевжиком камунічеським, з цим твоїм Серьогою… щоб він тобі…

– Мамо! – в свою чергу скрикнула Варя. – Що ви говорите? Навіщо ви на мене набріхуєте?

Ярина Федорівна вдарила об поли руками.

– Я набріхую?.. Ой, Варко, гляди, щоб я тебе й сьогодні не вибила.

– Ти того… не дуже! – вставив своє слово й Трохим Климентович. – Щоб, значить, як мати каже…

Але Ярина Федорівна вже нічого не казала й знову витирала очі кінцями своєї голов'яної хустки: в цей надто тривожний момент вона не могла до кінця показати свого характеру. Ярина Федорівна тому не могла показати характеру, що вона[288], вона нічого не розуміє, буквально нічого, в цих «камунічеських та афіцерських» справах, тому що вона – не будемо ховатись – дещо й радила своїй доні, але хіба ж вона думала, що все так погано закінчиться? Тому, що вона – й тепер не будемо ховатись – і справді не радила Варці тікати з Богодухова, але хіба ж таки всі й тікають? Чому ж не залишитись?.. Невже ж таки вона мусіла «безприкословно» відпустити свою доньку чорт знає куди, та ще й в такий час, коли, мабуть, на тому тижні прийдеться до «кушерки» йти?.. І невідомо, чим би скінчилася ця трагікомічна сценка, коли б у цей момент недалеко від їхньої хати не розірвався снаряд. Варя, що ніколи не відзначалася великою рішучістю, на цей раз інстинктивно рвонулася до дверей і, не попрощавшись з батьками, кинулась на вулицю. За кілька хвилин вона вже бігла до центрального майдану свого рідного повітового містечка.