– Іч, як кроє, падлець! – сказав товариш Матвій, прокидаючись від своєї врочистої промови. – Ну, нічого, не турбуйся, Варю – ми його зараз трохи припинимо. Відпочивай зі своїм малюткою спокійно… А якщо буде невдержка, то для такого случаю ми тобі й підводу заброніруємо.

Товариш Матвій насторожився, ще трохи постояв і рішучо рушив за ворота.

Клуня зовсім спорожніла. Горобці, що стихли було, знову завзято зацвірінькали. Десь закричав півень і хтось когось далеко покликав. Словом, Варя залишилася сама.

– Баю-бай! – глибоко зідхнувши, в перший раз несміливо промовила вона і пригорнула дитину до своїх грудей. – Баю-бай!

Дитина стала засинати. Але й перевтомлена за ніч Варя теж відчула, як злипаються їй очі… Та й чому їм не злипатися, коли їй так спокійно на душі, ніби й справді нема ніякої перестрілки, ніби й справді тривога ніколи й не безумствувала над Красним Кутом. Варя починає згадувати товариша Матвія, і кожного разу, коли вона згадає його, на її серце лягає якийсь досі незнаний їй ніжний біль…

…І так пройшло кілька хвилин і нарешті кілька годин. Уже давно красний Кут відкурив порохом гарячого, завзятого бою, вже давно зникла «забронірована підвода» десь далеко за ворітьми клуні, а героїня «сключитєльного гражданського случаю» і досі була в стані якогось химерного забуття. Лежить Варя, «канєшно», в клуні того ж таки краснокутського крамаря, а їй здається, що вона лежить десь за тисячу верстов, десь бог знає де, мало не на небесах. І, значить, дивиться Варя в ворота. І бачить Варя: на сході сходить зоря. Така велика й така червона, як кров… І ніч.

Надворі тепло, і в клуні тепло. Струмки нічного вітру ніжать її обличчя. Немовля раз у раз дриґає своєю пухкенькою ніжкою, і з ясел летить золота солома. Десь на півдні, на полтавській дорозі[299], співають Барині богодухівські подружки. Пісня якась химерна… така іноді буває осика восени! І Варі чомусь боляче… Можна сказати, і радісно і боляче!.. Чи, може, тому, що згадала свій Манастирський закуток? Хто його знає – може, й не тому!.. Варя пригорнула своє тепленьке немовля до своїх набухлих грудей і дала йому в його вогкенький ротик свою грушоподібну сісю. Дитина схопила її сісю й раптом відхилилася. Тонкий струмок Вариного молока вирвався й полетів під самісіньку стелю. Варя схопила очима цей білий, аж сліпить, струмок молока в червоному світлі від зорі, що вже давно розповзається по клуні, і кудись здивовано дивиться наївними очима. І чує Варя, як десь гавкають собаки: «ґав! гав!» «Пізно чи ні?» «Мабуть, пізно»… Закукурікав півень – голосно й завзято, і Варя подумала: «Мабуть, червоний як кров». Тоді тепле молоко, що дзюрчить у вогкому ротику її маленької дитини, вже здається їй червоним, мало не святим вином.