— Де ж я тобі їх візьму? Звідки мені знати, куди ти їх загилив? — скипіла баба.
— Нема! От тобі на! Ні шапки, ні свитки! Оце халепа! — зітхнув Тиміш і поплуганився додому.
— Пропив, собачий син! — голосила жінка, плентаючись за ним услід.
— Мовчи, жінко, ти того не знаєш, що я знаю, — спокійно, але суворо відказав Тимко.
Наступного дня у тому ж шинку він розповідав кумові свою нічну пригоду.
— А бачиш, не послухав мене. Тепера мусиш десять молебнів одслужити.
— А щоб я так жив, як у жида ще що-небудь куплю! — клявся Тимко.
— Оце що правда, то не гріх, — кивав поважно головою Грицько.
І ще довго зимовими вечорами розповідав на селі народ про те, як Тимко мало не потрапив чортові в лапи. Довірливі люди наївно вірять у тую оповідь і вислуховують її з замиранням серця та щоразу з новою цікавістю, може, всоте.
ОРЕНДАТОР[10]
Холод, хурделиця надворі. Вітер, виючи, крутить снігом і наліплює його густими шарами на солом’яні покрівлі Засніжені хати ледве помітними пагорбами виділяються на білому обрусі безмежного українського степу. Мов мерці в білих намітках, стоять оголені дерева і простягають невідь кому своє довге гілля, даремно благаючи, щоб їх захистили від негоди. Хурделиця тим часом розгулюється дедалі сильніше, вона реве і пригинає все на свому шляху, крутиться і летить вузькими вуличками села, затихаючи десь у безконечних просторах снігових полів.
В одній із хат вогонь світиться особливо яскраво, його рожеві промені своїм тремтливим сяйвом освітлюють безлюдну вулицю і розсипаються вибагливо тисячами діамантів. Через крихітні віконця в хаті видніються темні тіні, і часом долинає звідти то срібний сміх дівочий, то зажурений спів козацької пісні. Це парубки й дівчата справляють свої досвітки. Тьмяне світло каганця намарне бореться з миготливим вогнем на припічку і якось без особливого бажання освітлює цю кімнату, повну людей. На лавах вздовж стін сидять чорноброві дівчата з роботою в руках, але тепер вона в них якось не йде в лад, зате насмішки, жарти, кпини так і сипляться зі всіх сторін під нестримний регіт. Парубки теж не відстають, і сміх із кожною хвилиною усе гучнішає, допоки хтось не задмухає вогню. Тоді враз усе змовкає і чутно в темряві лише солодкий шепіт, звук гарячого цілунку та деколи сердитий окрик дівчини, обуреної надто сміливим залицянням свого кавалера. А коли каганець знову спалахує, все повертається до свого ладу, начеб нічого й не трапилось.
— Кохана моя Ганю, — допитується стрункий білявий парубок, зазираючи в чорні з поволокою очі своєї коханої, — скажи мені, чого ти така зажурена?