Але хто поклав край – він чи вона? Нелегко розібратися в історії власного життя. В одному немає сумніву: якби Анна зникла з його життя зовсім, він відчув би порожнечу. Правда, від їхніх побачень завжди лишалася гіркота. Анна надто нездогадлива. У неї така різка манера напрямки відзначати кожну помилку, кожну, бодай найменшу, слабість. Перед зустріччю з нею, навіть перед тим як розкрити її лист, у нього завжди таке почуття, ніби він має стати перед судом.

Він тримає її лист у руках, бере ніж, одним рухом розкриває конверт. Міцно зсунувши густі брови, починає він читати. Обличчя його напружене, різкі вертикальні зморшки прорізали лоб.

Анна вітає його кількома словами, сердечно. Красивим, рівним почерком вона пише про те, що вирішила піти у відпустку наприкінці квітня і охоче провела б цей місяць разом з ним. Якщо він хоче з нею зустрітися, хай він напише їй про місце зустрічі.

Обличчя Густава втрачає напруженість. Він боявся цього листа. Але лист добрий. Анні нелегко живеться. Вона – секретар правління штутгартських електростанцій, працює дуже напружено, і все її особисте життя обмежується цими чотирма тижнями відпустки. І вона пропонує йому провести їх разом. Значить, для неї він ще не зовсім байдужий.

Він читає лист ще раз. Ні, Анні він не байдужий, вона відповідає на його почуття. Він старанно й фальшиво наспівує сам собі все ту саму складну мелодію, що причепилася зранку. Напівмашинально, напівсвідомо дивиться на портрет Іммануеля Оппенгейма. Він душевно задоволений.

* * *

Мартін Оппенгейм їде тим часом до контори. Будинок Густава міститься на Макс-Регерштрасе, на межі Груневальда і Далема, а головна контора Оппенгеймів – на Гертраудтенштрасе, в центрі старого міста. Шоферові Францке потрібно принаймні двадцять п’ять хвилин, щоб доїхати. Коли все йтиме добре, Мартін прибуде до контори об одинадцятій годині і десять хвилин; коли ж не пощастить із світлофорами – тільки об одинадцятій п’ятнадцять. А умовився він з Генріхом Вельсом на одинадцяту годину. Мартін Оппенгейм не любить заставляти чекати на себе. Але йому вдвічі прикро, що він примусить чекати Генріха Вельса. І без того розмова з Вельсом навряд чи може бути втішною.

Мартін Оппенгейм сидить у машині прямо, не обпираючись. Не можна сказати, щоб поза в нього була красива і непримушена. Всі Оппенгейми відзначаються важкотілістю. Едгар, лікар, менше, а Густав трохи скидає її з себе спортом. Мартін на такі речі не має часу. Він людина ділова, батько родини, обтяжений багатьма різноманітними обов’язками. Він сидить, випрямившись, підвівши велику голову, закривши очі.

Так, від розмови з Генріхом Вельсом нічого втішного ждати не можна. Взагалі нинішнє ділове життя рідко приносить щось втішне. Не слід було примушувати Вельса ждати. Можна ж було б відвезти портрет діда увечері, не було ніякої потреби робити це вранці. Він любить Густава, але й заздрить йому. Густав живе безтурботно. Навіть занадто безтурботно. І Едгар, лікар, теж не обтяжує себе турботами. А йому, Мартінові, довелося взяти на себе справу Іммануеля Оппенгейма. До біса важко в нинішні часи, часи кризи і зростаючого антисемітизму, з гідністю репрезентувати спадкову фірму.

Мартін здіймає твердий капелюх, проводить рукою по рідкому чорному волоссю, злегка зітхає. Не слід було примушувати Вельса чекати.

Ось і майдан Денгоффа, який кишить народом. Уже зовсім близько. Ось і будинок, нарешті. Затиснутий сусідніми будинками, вузький, старомодний, але міцний, збудований у давні часи і на довгі часи, він вселяє довір’я. Автомобіль ковзнув повз усі чотири великі вітрини, зупинився біля головного під’їзду. Мартін охоче вистрибнув би з машини, але стримав себе: треба дбати про солідність.

Перед тим як штовхнути обертні двері, старий швейцар Лещинський виструнчився. Мартін Оппенгейм, як і щодня, доторкнувся одним пальцем до капелюха. Август Лещинський служив у фірмі ще з часів Іммануеля Оппенгейма і був обізнаний з усіма дрібницями. Він знав напевне, що Мартін їздив до брата Густава вітати його з п’ятдесятиріччям. Чи виправдовував старий спізнення з такої причини? Обличчя Лещинського з сивими, цупкими вусами завжди було похмуре, і тримався він завжди дерев’яно. Сьогодні ж він витягнувся перед Мартіном особливо прямо і нерухомо – він явно виправдовував поведінку свого патрона.

Проте Мартін був менш задоволений з себе, ніж його портьє з нього. Він піднявся на третій поверх. Увійшов до контори через бічні двері. Йому не хотілося бачити, як Генріх Вельс сидить і чекає на нього.

На стіні, над письмовим столом, висів, як у всіх філіях оппенгеймівської фірми, портрет Іммануеля Оппенгейма. Мартіна злегка кольнуло: перед ним був уже не оригінал, а копія. По суті, звичайно, байдуже, де висів оригінал – тут чи у Густава. Густав більше тямить у цих речах, він же має на це більше часу. Кінець кінцем, у Густава і прав більше на цей портрет. Але Мартінові все ж якось ніяково при думці, що надалі перед його очима буде тільки копія дідівського портрета.

Увійшла секретарка. Принесла пошту від уповноважених фірми. Папери на підпис. Прохання зателефонувати. Потім, пан Вельс чекає. Його запрошували на одинадцяту годину.

– Давно він тут?

– Щось із півгодини.

– Просіть його.

Мартіна Оппенгейма ніколи не можна захопити зненацька. Він завжди витриманий, і через те йому не треба спеціально підтягуватися. Але сьогодні він почувається не у формі для цієї розмови. Звичайно, він ретельно підготував відповідь Вельсові, заздалегідь всебічно обговорив її зі своїми довіреними Брігером та Гінце. Але завдання полягало в тому, щоб Вельса не роздратувати, гра була тонка, вся суть полягала в нюансах, це просто нещастя, що він змусив Вельса чекати.

А справа була ось у чому. В перші роки існування своєї фірми Іммануель Оппенгейм не сам виробляв меблі, які продавав, а замовляв їх Генріхові Вельсу-старшому, тоді молодому, сумлінному ремісникові. Після відкриття двох філій у Берліні, в Штегліці і на Потсдамерштрасе, відносини з Вельсом ускладнилися. Вельс був сумлінний, але змушений був дорого брати за роботу. Незабаром після смерті Іммануеля Оппенгейма, з наполягання Зігфріда Брігера, нинішнього довіреного фірми, частину меблів почали замовляти на дешевших фабриках, а коли керування підприємством перейшло до Мартіна та Густава, вони відкрили власну фабрику. Деякі складніші роботи, окремі речі, як і раніше, замовляли майстерням Вельса. Але головну масу меблів для оппенгеймівської фірми, яка відкрила ще одну філію у Берліні і п’ять у провінції, постачала власна фабрика.

Генріх Вельс-молодший спостерігав ці зміни з прихованою злістю. Він був на кілька років старший за Густава, був працьовитий, солідний, свавільний, забарливий. Він відкрив при майстернях зразково поставлені крамниці, вів їх з величезною пильністю, прагнучи наздогнати Оппенгеймів.

Але це йому не вдавалося. Його ціни не могли конкурувати з цінами оппенгеймівських стандартизованих меблів. Ім’я Оппенгейм відоме було безлічі людей, фабрична марка Оппенгеймів – портрет Іммануеля Оппенгейма – проникла в найвіддаленіші провінції. Простацький, старомодний текст оппенгеймівських об’яв: «Хто купує в Оппенгейма, купує добре й дешево», – став крилатим слівцем. По всій країні німці працювали біля оппенгеймівських столів, їли за оппенгеймівськими столами, сиділи на оппенгеймівських стільцях, спали на оппенгеймівських ліжках. На вельсівських ліжках спалося, можливо, зручніше, вельсівські столи були, можливо, зроблені міцніше. Але більшість людей вважала за краще платити дешевше, мирячись з тим, що куповані речі, може, трохи менш солідні. Цього Генріх Вельс не міг зрозуміти. Це точило його серце ремісника. Хіба зникло в Німеччині почуття солідності? Хіба не бачать обдурені покупці, що над вельсівським столом робітник працює вісімнадцять годин, тоді як оппенгеймівський товар – фабрична продукція? Ні, вони не бачили цього. Вони бачили тільки, що у Вельса стіл коштував п’ятдесят чотири марки, а в Оппенгейма – сорок. І йшли до Оппенгейма і там купували.

Генріх Вельс перестав розуміти світ. Злість його росла.

Останніми роками, правда, стало краще. Проклав собі шлях рух, який поширював думку, що реміснича робота більше відповідає духові німецького народу, ніж стандартизоване інтернаціональне фабричне виробництво. Рух цей називався націонал-соціалістським.

Цей рух сформулював те, з чим Вельс давно вже носився: що в занепаді Німеччини винні євреї з їх універсальними крамницями, з їх пролазливістю у торговельних справах. Генріх Вельс усією душею пристав до нового руху. Він став головою районного комітету націонал-соціалістичної партії. З радістю спостерігав він, як міцніє їхній рух. Щоправда, люди, як і раніше, воліли купувати дешевші столи, але при цьому вони хоч лаяли Оппенгеймів. Партія добилася також того, що великі фірми оподатковувалися вищими податками, отже Оппенгейми, наприклад, змушені були на столи, які Вельс продавав по п’ятдесят чотири марки, поступово підвищити ціну з сорока до сорока шести марок.

До всіх дев’яти філій оппенгеймівської фірми почали надходити купи юдофобських листів: уночі на вітрини оппенгеймівських крамниць наклеювалися юдофобські листки, стара клієнтура відмовлялася купувати. Щоб удержати покупців, доводилося не менше ніж на десять процентів знижувати ціни порівняно з цінами конкурента не єврея.