Та повернімося до книги знову, щоб тепер зауважити її назву: «Фальшиві шале» (Falsche Chalets). Застережені німецьким прикметником, ми передивляємося фото і звертаємо увагу, що деякі з будиночків мають химерні виступи, а дошки вигинаються, немов на картинах Далі. І хіба не дивно, що в жодній з віконних шибок не відбиваються сонячні промені чи небо? Що ж робить ці будівлі такими тривожно мальовничими? А може, все тому, що це таки і є малюнки?

Крістіан Шваґер виявив таке фальшиве шале вперше у 2000 році під час гірського походу. Один будиночок, який він оминав, здавався непропорційно вузьким. Кому заманулося би зводити щось схоже та навіщо? І лиш коли він підійшов до будівлі геть впритул, то зрозумів, що все це лиш ілюзія, бетонний бункер, розфарбований так, аби скидатися на швейцарський будиночок. Насправді ці милі фасади приховували жорстоку реальність. Коли фальшиві віконниці та вікна відсуваються вбік, з них показуються жерла гармат.

Більшість із тих візуальних ілюзій звели збройні сили Швейцарії в 30–40-х роках, у період, коли шпигування з повітря стало звичним явищем у Європі. Військові наймали художників театру, аби замаскувати гармати та конструкції протиповітряної оборони, і вони виконали свою роботу зі швейцарською точністю. Дерев’яні конструкції та карнизи відтворювалися з вимогою, аби на відстані понад 20 метрів не було помітно, що вони фальшиві. Коли Шваґер мандрував, фотографуючи будиночки, він зустрічав людей, що 20 років мешкали по сусідству навіть не підозрюючи, що це щось інше, а не черговий затишний дерев’яний будиночок.

Якщо поглянути на обкладинку видання уже з новими знаннями, то одразу ж помітимо: дерев’яні віконниці, вікна та карнизи – все намальовано просто на стіні, а балкон – не більше, як пласкі перила, прибиті до фасаду. Коли ми знаємо, на що дивитися, важко зрозуміти, як ми могли дозволити себе обманути першого разу. Ось як функціонує наш мозок: коли ми вперше щось бачимо, надсилається багато асоціацій та сигналів і мозок дістає спогади, схожі на те, що ми бачимо. І як тільки він відчуває, що це нагадує щось знайоме, з метою ефективності запов­нює всі прогалини і порожнечі, створюючи надійну модель. Насправді таку ж модель світу ми сприймаємо більшість часу – ми бачимо те, що очікуємо побачити. Поки ніщо не суперечить очікуванням, така модель працює добре. І звертаємо на неї увагу ми лиш тоді, коли реальність відхиляється від чогось звичного. Ми роками можемо добиратися на роботу за кермом авто, немов уві сні, аж поки одного дня не з’явиться пасажир, що зауважить особливість будівель і ландшафтів за вікном, яких ми раніше ніколи не помічали. Тоді ми прокидаємося і бачимо довколишній світ, точно так само, як перші натяки на обман спонукають нас помітити очевидну підробку шале.