Мені й самому про це нагадали. Через те, що ця книжка перетворила мене з потенційного експерта з щурячих нейронів на потенційного експерта з людського стресу, якось я давав інтерв’ю журналістці одного жіночого журналу. Зазвичай вони писали на теми типу «як жити повноцінним статевим життям, якщо ви голова компанії зі списку Fortune 500^[133]». Ми ж говорили про стрес та управління стресом, і я стисло переказував зміст розділу про психологічний стрес. Усе йшло добре, розмова наближалася до кінця, і тут журналістка поставила мені особисте питання про те, як долаю стрес особисто я. І я зробив помилку — дав чесну відповідь: «Я люб­лю свою роботу, я намагаюся кожного дня займатися спортом, і в мене чудове подружнє життя». Раптом цю досвідчену нью-йоркську журналістку як прорвало: «Я не можу написати про ваше чудове подружнє життя! Не ­розказуйте мені про ваше чудове подружнє життя! Ви знаєте, хто мої читачки? Це 45-річні освічені жінки, які мають хорошу професію, навряд чи колись вийдуть заміж і навряд чи хочуть чути, яким чудовим є шлюб!» Тут до мене дійшло, що вона, мабуть, теж належить до цієї категорії. А вже пізніше, коли я знов опинився в товаристві своїх щурів та пробірок, до мене також дійшло, яким я був ідіотом. Ніхто ж не радить біженцям слідкувати за вмістом холестерину та жирів у їхньому раціоні. Ніхто не розповідає матері-одиначці, яка ледве зводить кінці з кінцями і живе десь на околиці, про користь щоденного хобі для зняття стресу. І точно ніхто не говорить читачкам такого журналу, як прекрасно зустріти споріднену душу і прожити з нею все своє життя. «Більше контролю, більше передбачуваності, більше виміщення, більше соціальної підтримки» — це не мантра, яку треба радити всім підряд з натягнутою посмішкою на обличчі.

Цей урок продемонстрував мені велике значення двох досліджень, про які ми нещодавно дізналися. На перший погляд вони здаються успішними прикладами управління стресом, але насправді це не так. Повернімося до батьків, чиї онкохворі діти увійшли в стадію ремісії. Зрештою, ця стадія завершується і дитина помирає. Що стається потім, як це переносять батьки? Були ті, хто вже давно змирилися з можливістю і навіть імовірністю рецидиву, і ті, хто рішуче заперечували таку можливість. Як зазначалося, у батьків з другої групи був нижчий рівень глюкокортикоїдів. Але коли їхні ілюзії було зруйновано і хвороба дитини повернулась, у них надзвичайно збільшився рівень гормону.

І таке ж нещасливе завершення має дослідження за участі мешканців будинку літніх людей. Пригадайте той варіант, коли мешканців один раз на тиждень навідували студенти — або без попередження, або у час, призначений студентом, або у час, призначений мешканцем. Як зазначалося, соціальні зв’язки принесли всім літнім людям користь, особливо двом остан­нім групам з підвищеним рівнем контролю та передбачуваності. Чудово, кінець дослідження, святкування, всі задоволені, результати очевидно позитивні, про це надрукують статті і будуть читати лекції. Студенти востаннє приходять до мешканців будинку літніх людей і ніяково говорять: «Знаєте, дослідження вже завершилося, і я… е-е-е… більше не повернуся, але… гм… був радий знайомству». І що стається після цього? Чи будуть ці люди, які під час дослідження були щасливими і чий стан здоров’я покращився, почуватися так само погано, як до початку дослідження? Ні. Вони почуватимуться ще гірше.