Ми приземлилися неоковирною й недоладною купою: вампір та відьма. Метью лежав піді мною, незграбно і химерно вивернувши свої кінцівки. Велику книгу затиснуло між нами, а від сильного удару під час приземлення маленька срібляста статуетка вислизнула з моєї руки й покотилася долівкою.

«А чи потрапили ми туди, куди збиралися?» Я міцно стулила повіки, побоюючись, що коли розплющу їх, то побачу нас у тому ж Сариному сіннику в Нью-Йорку двадцять першого сторіччя, а не в Оксфордширі сторіччя шістнадцятого. Проте незвичні запахи довкола підказали, що я перебуваю не у своєму часі й не на своєму місці. Був серед цих запахів солодкаво-трав’янистий упереміш із ароматом воску, що нагадав мені про літо. Відчувався також слабкий запах деревного диму, і чулося потріскування багаття.

«Діано, розплющ очі й поглянь сама, де ти є». Я відчула легенький, мов перо, дотик до губів і почула тихий сміх. У мої очі зазирнули очі кольору буремного моря, і дивилися ті очі з обличчя такого блідого, що то могло бути лише обличчя вампіра. Руки Метью перемістилися з моєї шиї до плечей.

— Ти в нормі?

Після далекої мандрівки в минуле Метью моє тіло почувалося так, наче його міг розвіяти легенький подув вітерцю. Після наших коротких подорожей у часі в будинку моєї тітки я нічого подібного не відчувала.

— Зі мною все гаразд. А ти як? — спитала я, зосередивши всю свою увагу на Метью і не наважуючись озирнутися довкола.

— Відчуваю велике полегшення, бо повернувся додому.

Із легеньким стуком Метью опустив голову на дерев’яні дошки долівки і видобув нову порцію пахощів з очерету та лаванди, розкиданих на підлозі. Навіть Стара Хижка зразка 1590 року була для нього своєю.

Мої очі поступово призвичаїлися до тьмяного освітлення, і в кімнаті я розгледіла солідних розмірів ліжко, невеличкий стіл, вузькі лави та одне-єдине крісло. Крізь різьблені палі, на яких тримався балдахін, я побачила двері, що вели до сусідньої кімнати. Із них проникало світло і, падаючи на покривало та долівку, утворювало нечіткий золотистий прямокутник. Стіни кімнати мали ті самі панелі з лляних плахт, які запам’яталися мені з тих кількох разів, коли я бувала в сучасній домівці Метью в нинішньому Вудстоці. Закинувши голову, я побачила стелю: з товстим шаром штукатурки, розділену на квадрати, а в кожній заглибині — ефектна біло-червона троянда Тюдорів.

— Ці троянди були обов’язковим елементом у часи, коли споруджувався цей будинок, — сухо прокоментував Метью. — Терпіти їх не можу. За першої ж нагоди зафарбуємо їх білим.

Раптом війнув протяг, і золотисто-блакитне полум’я свічок канделябра освітило на мить куточок із квітчастими гобеленами та темними блискучими стібками, що окреслювали листяно-фруктовий візерунок на блідій прошитій ковдрі. Сучасним тканинам було далеко до такої розкоші.