А вона, сховавши змерзлу руку за відлогу його куртки, мовчки продовжувала дивитися на нього впритул і слухала, не перебиваючи, про митницю, плиту з граніту, лікарню, Ларису з Амстердама, фуру, що застрягла над прірвою, Войтовича, Лему і все інше, що, здавалося, неможливо було розповісти протягом однієї ночі. Не вмістилася лише одна річ — про справжнє походження грошей та «Летючого Мадяра», і, звісно, сталося це не через брак часу. Просто Віктор не бажав говорити про це. Навіщо їй новий клопіт? Хоча, можливо, причина була в іншому. Усе розказане ним було наче закам'янілим, твердим, закінченим. Воно давно вже відбулося й ніяким змінам не підлягало. І на тлі цього те, що він приховав, виглядало хистким та непевним. Історія з невідомим закінченням.

Зоряна не могла знати про це. Тому й сприйняла почуте однозначно. Так, як і будь-яка жінка. Розповідь щирого та мовчазного чоловіка про його кохання, сам факт якого був їй відомий завжди. Невідомим, навіть неочікуваним виявилося інше — що воно отаке.

Зоряна не могла зараз визначитися повністю у своїх почуттях до чоловіка, який сидів поруч і, як виявилося, був поруч завжди. Вона була не здатна зробити це, хай би як хотіла. Та знала точно — щось відбулося в ній. Від цих перетворень іноді все в ній починало тремтіти, але… Хто він? Хто він зараз для неї? Визначити це було над її можливості. Проте десь усередині, де останнім часом і так вистачало болю, виникав ще один, новий, не схожий на інші, біль, коли Зоряна усвідомлювала суть його розповіді. Цей скромний та суворий чоловік, розповідаючи про всі жахи, крізь які зумів пронести своє кохання до неї, намагався… Що ж це він робив?! Старався пояснити їй, що схоже воно на криву напівзасохлу яблуню, очевидно, будучи сам у цьому переконаним!

За вікном починало сіріти, і світло фар першої ранішньої машини вже не здалося таким яскравим.

— Ти не правий, — тихо мовила Зоряна. — Воно не може бути хворою яблунею. Саме воно врятувало мені сина. Саме воно зробило те, на що якраз і не було здатне все інше. А тепер… Тепер я подбаю про те, щоб ти так не думав.

XXXIII[1]

XXXIII[1]

Мерзла стерня жорстко сконтактувала з колесами, і дірява колимага полізла на пагорб, викидаючи дими з вихлопної. Він посміхався зараз, безперечно, — той, хто сидів на горі в чорному джипі й чекав на повернення своєї жертви. Той, кому, як виявилося, було притаманне милосердя.

«Жигуль» «здох» на половині підйому. Мотор його викинув останню порцію синього диму і заглух, а водій вийшов із машини й поліз під капот. Так, ніби їхав не на страту, а просто на прогулянку. Зігнувся над мотором. Саме тоді клацнули дверцята джипа, і потужна чорна машина неквапно рушила схилом униз. І звідти не було видно, що за лічені секунди пальці Віктора вдягли на місце зняті з двох циліндрів електричні дроти.