Літературний пам’ятник, який Антон Копинець створив своєму героєві, дав поштовх для нових творів та легенд про Івана Силу.

Дідусь прожив лише 51 рік, тож ми, онуки, знаємо про нього зі слів наших рідних та його колег з телебачення. Кажуть, він був вельми компанійською веселою людиною, його любили за жарти та експромти. Колеги поважали його за те, що принципами своїми ніколи не поступався і сприймали як душу компанії. Не дивно, що запрошені до нього на передачі та інтерв'ю для «Закарпатської правди» (він був старшим редактором) знамениті діячі театру, естради та кіно СРСР ставали його приятелями та продовжували спілкування вже у нас вдома. На одному з таких вечорів відомий московський актор запропонував обміняти свою нову «Волгу» на дідову домашню бібліотеку. Звісно, дідусь не погодився. Як журналіст і письменник отримав квартиру в новому «письменницькому будинку», де жили Фелікс Кривін, Петро Скунць, Василь Вовчок та інші імениті члени Спілки, з якими був у дружніх стосунках. Сам Антон Копинець до Спілки не вступав в зв’язку з «заплямованою біографією». Окрім романа про Івана Силу написав і видав три книги поезій та створив театральну абсурдиську комедію «Приключки Циля Ковбаски»…

Еліна Дегтярьова-Копинець, онука Антона Михайловича Копинця.

Іванко

Іванко

«Колисала я тебе в колисці дубовій, аби зросло орленятко в щасті і здоров’ї. Сповивала я тебе в шовкову травицю, аби тебе полюбила красна відданиця. Купала я тебе у криничній купелі та в липовому цвіті, аби в тебе була доля ясночиста і найкраща в світі…».

Рачкував хлопчик по долівці, переповз поріг, торкнувся тіла рідної землі — і звівся на ноги. Ніби знав, що на світі споконвіку є такий закон: хто родився людиною, той не має повзати…

Встав! Похитуючись на слабких ноженятах, до сонця простягнув рученя, ніби хотів узяти його у пригорщу. Зове до себе. Покинь, сонце, голубий палац небесний, зійди на землю, поселися в хижі верховинській! М’ячиком котися перед хлопчиком, а він бігатиме за тобою.

Ось і перший крок робить. Довгий шлях до воріт! Ще один крок — і міцніше пішов уперед.

В далину від рідного порогу пішачок біжить швидко. Стане той пішачок дорогою, стане потому великим шляхом.

Дивляться-задивляються Карпати на маленького сина свого і молять:

— Ми тебе дали світу білому. Він тобі належить! Стій же твердо на ногах! Не пошпотайся, неборе!

Так починає кожний із нас велику і тяжку дорогу — дорогу життя.

Так став на важкий життєвий шлях пасемок Федора Фірцака, котрого нарекли Іванком.

Дивиться Федір на малого, радіє. А думка клепле мозок: «Іще одну ложку треба наповняти… з Божою поміччю…».