Стояло літо, пекло сонце, згорталося на деревах і на траві листя. Розчепіривши крила, роззявивши дзьоби, кури позабивалися в кущі бузку. Лиско лежав під повіткою й часто–часто дихав.

Хлопці від сонця не ховались. Недавно вони вернулися з садка, де їли ягоди. Обличчя в хлопців, губи, руки, сорочки почорніли від солодкавого соку ягід. Біля колодязя хлопці пороздягались, стали по краях корита й почали обхлюпувати один одного пригорщами теплої води. Вода потрапляла їм в роти, в вуха, в очі, хлопці пирскали, мов коні, але не поступались. Звичайно, хто перший відскочить від корита, той програє.

Та й ця гра обридла. Швидко вдягнулись і хотіли податись на сіно, бурушкатись, аж до колодязя прилетів шпак і почав пити воду з налитої на землю калюжі.

– І пташці гаряче, – сказав Василько.

– Ого, ще й як, – погодився Федько.

– А ти про шпаків щось знаєш? – обережно, щоб не зрадити своєї таємниці, запитав Василько.

– Авжеж! – упевнено відповів Федько.

– І розкажеш?

– А чому ж бо ні!

Ніби домовившися, хлопці вилізли на порожню гарбу, позвішували між щаблями ноги, фицали ними.

– Скажи, Федю, чому в нас не зимують шпаки? – питав Василько.

– Бо взимі їм тут холодно, – відповів Федько самовпевнено.

– Куди ж вони діваються?

– Летять туди, де тепло.

– А де буває взимі тепло?

– За теплим морем.

– І далеко це?

– Ще й як! – для більшої виразности махнув рукою Федько. – Туди пішки й за рік не дійдеш. Туди тільки птиці й долітають.

– А люди за теплим морем є? – не вгамовувався Василько.

– Люди? Люди скрізь є. Та не такі, як у нас. Маленькі всі до одного. Хоч і старий тамтешній