В цілому ж — то є етап, то є «ешелон смерті», — етапний ешелон ОГПУ—НКВД.

Дракон.

І мчить він без зупинки, хряскотить залізними ла­пами, несе в собі приречених, безнадійних, змордова­них, — хоче замчати їх у безвість, щоб не знав ніхто, де і куди, — за тридев’ять земель, на край світу, мчить їх у небуття. І нема того Кожум’яки... І ніхто-ніхто їх не визволить і вже не врятує, і ніхто навіть нічого не зна­тиме й не почує про них. Ніч. Чорна, безмежна ніч.

І відсахуються смереки, кидаючись врозтіч. А дра­кон пожирає очима все перед себе і мете услід вогненним хвостом — фосфорить ним по шпалах, по нетрях, обма­цує слід за собою, — чи не тікає хто?

Іноді бахкає постріл... другий... То вартовому ввижає­ть­ся зрада чи втеча, і він несамовито, пронизливо кричить і стріляє навмання у метушливі тіні смерек і стовпів.

І хоч ніхто при такому скаженому леті не зміг би зі­скочити живий, і хоч ніхто при такій охороні та при та­ких запорах не зміг би видертись геть, але... Вартовий мусить бути пильний, «бдітєльний». То-бо є його «дєло чєсті, дєло слави», то-бо його «дєло доблєсті і гєройства».

А може, йому самому страшно, може, йому моторо­шно на хвості цієї диявольської комети, і він підбадьо­рює себе пострілами у чорну зрадливу ніч, в фосфоричні блиски позаду, в веремію рухливих тіней і плям.

Утікають кілометри — десятки... сотні... тисячі... Уті­кають назад ліси, і пустелі, і пасма гір, і безліч рік та тьмяних озер. Пролітають з грюкотом мости, семафори, тунелі — все утікає назад. А дракон все летить і летить — у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу. Перетинає меридіани. Описує гігантську параболу десь по сорок дев’ятій паралелі, карбує її вогненним при­ском, гейби комета. Б’є по чорній імлі вогненним хвос­том, зіходить їдучим димом та смородом і реве, реве...

Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смерті — спецешелон ОГПУ—НКВД. Він — один з багатьох таких ешелонів; женуть вони отак божевільним темпом через глуху ніч і крізь ще глухіший Сибір, оповиті таємницею... Не прос­то таємницею, а таємницею державною оповиті вони. Обставлені багнетами, устатковані прожекторами, же­нуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Си­бір чи як тая сибірськая ніч.

Фантастичні і реальні, дивовижні аксесуари нероз­шифрованої жаскої легенди — таємничої легенди про зникнення душ.

На окремих пунктах ешелон зупиняється. На мить, на коротку мить. Тоді по нім біжать аргати, біжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, і стукають пал­ками в залізо — чи не проломлено де?! Чи немає дивер­сій?! І так само біжать аргати по боках ешелону, пере­стукуючи стіни — чи не зрушена дошка десь?! Чи не за­мірився ворог з нутра на державу, закон і порядок, ря­туючись від того закону втечею?!