Особа, з якою я домовлявся у ріелторській конторі, — дівчина з надмірно жвавою вдачею, чого я терпіти не можу, — заздалегідь про все подбала. Коли я вчора заїхав туди, вона видала мені червоний фломастер і наказала позначити всі коробки, які слід викинути. На кожній хтось уже раніше написав друкованими літерами, що в ній усередині. Написи мали узагальнений характер: рушники, посуд, книги та DVD. Речей залишалося не так і багато, коробок двадцять. Дівчина пояснила, що відзначені червоним хрестом підуть на переробку (саме так і сказала!). Про це подбає безпосередньо аґенція з переїзду — та сама, з якою вона вже домовилась і яка переправить решту невідзначених коробів за вказаною мною адресою. Проблема в тому, що я не знаю, яку адресу їй дати, адже мати чути не хоче нічого про речі, що нагадуватимуть їй про минуле, а мені за морями-океанами не потрібні ні набір келихів, ані старі рушники чи диски.

Я наперед вирішив, що залишуся тут якомога менше часу, пославшись на термінові справи. Тепер ось похо­джаю поміж коробками, як ангел смерті, пирхаючи на кшталт паровоза. Байдужість і роздратування через те, що мені доводиться цим займатися, переважають над ностальгією. Безжальною рукою малюю хрести, прирікаючи на переробку посуд і статуетки. Проглядаю лише книжки, але без особливої цікавості, приблизно як на лотку базарної ятки. Зазвичай там я теж нічого не купую, але мені подобається роздивлятись, торкатися рукою до обкладинки, проглядати назви, які мені нічого не говорять.

У коробках переважно шкільні підручники, материні книжки про чарівні камені (до яких, як бачу, зараз їй немає діла), дуже мало художніх, написаних не відомими мені авторами, здається, скандинавськими, якщо зважати на імена з літерами å та ø.

Серед коробок бачу кілька з непевним написом ­«РІЗНЕ». Мені неохота їх відкривати. Люто малюю на них хрести. Відкриваю одну, на якій сидить здоровенна муха, що залетіла до будинку, коли я повідчиняв вікна. Всередині — калькулятор, лінійка, адаптер для електричної розетки, що їх зазвичай возять із собою у закордонні подорожі. Залишки чиїхось канікул. На самому дні — кілька звичайних тонких шкільних зошитів, усі різного кольору. Рахую: всього п’ять.

Беру в руки перший, починаю гортати, але ледве розбираю текст. Літери якісь чудернацькі, написані чиєюсь швидкою рукою, на перший погляд, здається, арабською — через численні горизонтальні лінії та крапки. Невже це...

Минуло кілька секунд, перш ніж я второпав. Коли я впізнав нарешті нерозбірливий і нервовий почерк Марчелло, моє серце ледве не вискочило з грудей. Напружую пам’ять і зір, аби знову привчити себе читати його, згадати, що ота літера, яка здається схожою на «н», насправді «п», а оту, яку я спершу сприйняв за подвійне «л», слід читати як «м», до того ж ота «у» з довгим хвостиком — то ніяка не «у», а прописна «д».