Атож.

Наприклад, його ім’я.

Він усміхнувся.

Усмішка ця була — неначе червоне сонце проглянуло крізь чорну хмару. Він показав білосніжні зуби й дивовижні палючі очі. Він розвернув до них свої долоні без ліній в універсальному жесті миру.

Перед силою цієї усмішки вони не встояли. Списи попадали додолу; один із них увіткнувся в пісок під кутом і так і лишився, гойдаючись.

— Do you speak English?

Вони просто дивилися на нього.

— Habla español?

Ні, ні хріна вони і не «облають», і не «спікають».

Що ж це означає?

Де він?

Що ж, із часом з’ясується. Рим не одразу будувався, та навіть і Екрон у штаті Огайо — і той не одразу. І місце не має значення.

Місце протистояння ніколи не мало особливого значення. Головне — що ти тут і ще тримаєшся на ногах.

— Parlez-vous français?

Немає відповіді. Вони зачаровано дивилися на нього.

Він спробував звернутися до них по-німецьки, а потім розреготався в їхні дурні, овечі обличчя. Один розплакався безпорадно, як дитина.

«То прості люди. Примітивні, не надто розумні, неписьменні. Але вони мені знадобляться. Авжеж, використати я їх можу пречудово».

Він рушив у їхній бік, і далі тримаючи руки гладенькими долонями до них, усміхаючись. У його очах грала тепла й божевільна радість.

— Мене звати Расселл Фарадей, — повільно, чітко промовив він. — Я прибув із місією.

Вони дивилися на нього на всі очі, злякані, зачаровані.