– Так, припустити це можна, – погодився Красильщиков.

– А от тоді й поясніть мені, товаришу підполковнику, як це Бабаджанян не розшукав сім’ю свого друга й рятівника? Від моменту загибелі батька, судячи з мемуарів, минуло вже тридцять п’ять років. Маршал двічі встиг мемуари видати, а ні маму, ані нас із братом не розшукав! Щоправда, мама на дівочому прізвищі тепер, вона тепер Козаревич…

– Ну от, Валерію Миколайовичу! От тобі й пояснення: прізвище інше!..

– Але я і старший брат – ми ж Пивоварови обидва.

– А твій брат служить чи-и-и?..

– У підводному флоті, на атомному човні.

– Ну от, бачиш! Брат твій моряк, ти в авіації, а Бабаджанян танкістом став. Порозкидало вас усіх життя.

– У будь-якому разі тепер я його знайду! Якщо він до маршала дослужився, то, мабуть, через Москву шукати треба. Якби ж мені хтось у пошуках Бабаджаняна допоміг…

– Не переймайся, Валерію Миколайовичу, ми ж льотчики! Як там у пісні співають? «Мне сверху видно все, ты так и знай!»[173] – отож літаємо високо, дивимось далеко. Дістанемо тобі адресу Бабаджаняна. Тоді й розпитаєш його, про що сам вважатимеш за потрібне. Спитаєш, а потім матері й братові все те розкажеш.

І підполковник Красильщиков укотре плеснув ремонтника по плечах.

Район Бабиного Яру, Київ, 2 липня 1976 року

Район Бабиного Яру, Київ, 2 липня 1976 року

– Ана… то…

Він озирнувся, але нікого із знайомих не побачив. Цікаво, що б це могло бути? Точніше, хто, а не що… Хтось із тих людей, які юрмилися позаду – але хто саме? Голосочок тихенький, слабенький, чимось невловимим схожий на стрекотання цвіркуна.

Колись в далекому передвоєнному дитинстві мама відправила його (тоді ще просто Толічку, без згадування прізвища і, тим паче, по батькові) в піонерський табір. От саме там, в їхній палаті завелася ця паскудна комашка! Щойно вимикали світло після відбою, як у нічній пітьмі починали лунати одноманітні дратівливі «рулади». І скільки не шукали, але знайти стрекотуна так і не спромоглися.

– Ана-толі-ю-у-у…

Та що ж це таке, справді? Найбільше цей голос нагадує манеру розмови його дорогого вчителя. Тільки от біда: на сьогоднішню урочисту церемонію Йосип Юлійович не прийде ні за які коврижки, причому одразу ж із двох причин. По-перше, тому, що на офіційно влаштованому конкурсі проектів на найкращий пам’ятник жертвам німецько-фашистських загарбників офіційно перемогло «дітище» архітекторів Каракіса й Мілецького, про що було проголошено ще десять років тому. Звісно, Йосип Юлійович ще тоді не повірив у настільки легкий успіх. І ще тоді передрік: «Ви, Анатолію, ще будуватимете тут, у Бабиному Яру». Як у воду дивився!