Наступного разу бомж зателефонував пізно ввечері.

– Щось сталося, Назаре Амосовичу?.. – з пересторогою спитав Спартак.

– Ні-ні, все гаразд, – в голосі Дунця відчувалася нестримна радість. – Спарику, зізнайся… Чого ти їм такого наговорив?!

– А що?..

– Ти б знав, як мене доглядають! Порошинки здувають! І навіть сусіду по палаті увагою не обходять. І температура у мене вже спадає…

– Ну, от бачите! – всміхнувся Спартак. – Так подіяло на них моє редакційне посвідчення. Це, Назаре Амосовичу, сила «корочки». Страшна штука!..

– Це твої «корочки» діють. А на мій паспорт вони як поглянули – то знаєш, як сварилися на те, що я його сам собі українізував?!

– Ох, Назаре Амосовичу, Назаре Амосовичу… Я вам давно говорив, що дарма ви вирізаний з газети тризуб в радянський паспорт вклеїли!

– Не ти один мені казав таке. Але що поробиш?! Знав би ти, до чого нестерпно було мені дивитися на сам отой напис: «Паспорт гражданина Союза Советских Социалистических Республик». Отож і не втримався…

– Гаразд, Назаре Амосовичу, не про те ми говоримо. Якщо вже міліція не хоче вам міняти власноруч «українізований» документ – отже, матимете такий вже до кінця життя. Це не предмет для обговорення. Кажіть конкретніше, ви все ж таки чогось хочете, так?..

– Якщо чесно, то я і справді хотів би тебе попросити, Спарику… Може, ти б нас із сусідом завтра хоча б чекушкою горілочки на двох потішив?! Новий рік на носі все ж таки!..

– Ох, Назаре Амосовичу! Хворим – і раптом пити?! Та це ж…

– Ти ж бачив, як вони самі медичним спиртом наливаються? В лікарні ж бо холодно не тільки нам, а й їм також.

– Бачив я все. Але ж ви ліки приймаєте…

– А нам би горілочки, удвічі слабшої від того, що дудлять медсестри. Одну чекушечку. За мій порятунок. Бо ти ж і справді життя мені врятував…

Трохи помовчали, тоді Спартак зітхнув і неохоче погодився:

– Гаразд, завтра принесу.

– Стривай! Ще ледь не забув…

– Так?

– А чи знайдеться у тебе хоч трішечки маци?