– Ні-ні, облиште, це всього лише «Град приречений» Стругацьких. Книга перша, частина третя «Редактор». Дуже філософічна фантастика, треба сказати… До речі, отой бунт закінчився добре, в результаті головний герой роману – Андрій Воронін – з головного редактора «Міської газети» виріс до радника з питань науки Президента Міста Фріца Гейгера…

– То навіщо це начитувати в ефірі, якщо це роман?!

– Атмосферу нагнічують негативом, от навіщо. До речі, колись в Англії, здається, по радіо прочитали «Війну світів» Герберта Веллса. То люди, які слухали або неуважно, або не від початку, вирішили, що Землю і справді захопили марсіани. Почалася паніка… Схоже, ті, хто додумався зараз читати по радіо Стругацьких, домагаються подібного ефекту. Кажу ж, що нагнічують.

– Тьху, щоб їм!.. До речі, Спартаку Андрійовичу…

– Що, Ричарде Бернардовичу?

– А ти б так хотів?

– Як саме?! З головних редакторів та й у чиновники?

– Ну так.

– Ні, не хотів би нізащо! – заперечив Спартак рішучо. – Працював я вже чиновником, особисто для міністра Сташковського прес-доповіді робив щоранку, а він усе канчуком вигравав…

– Яким ще канчуком? Ти про що?!

– Та на столі у міністра Сташковського завжди канчук лежав. Красиво так сплетений… То коли Богдан Ілліч замислювався – брав цей канчук зі столу й починав в руках крутити туди-сюди… Отакий оригінал. А загалом я хочу… якщо подумати…

Не договоривши, він замовк. Зачекавши достатньо довго, Гжесюк спитав:

– І що ж ти хочеш, Спартаку Андрійовичу?

– Ще не знаю точно, – відгукнувся нарешті той. – Якесь незрозуміле відчуття виникло… Відчуття нового сюжету після того, як я головою вдарився, коли автівку вашу занесло.

– Он як?! Гм-м-м!.. – Ричард Бернардович скептично посміхнувся: – Ну, і що ж це за відчуття таке, цікаво дізнатися?

– Сюжет має бути про трьох товаришів. Як у Ремарка.

– О-о-о!.. То це ж неоригінально.

– Будь-який сюжет до певної міри є типологічним. Не в тому проблема.

– А в чому тоді?

– Ще не можу вловити.