— Розкажи, дідусю, Господу Богу, все розкажи, як є!..

— В Зеленій Гуті у церкві матерів з дітьми спалили! — раптом голосно вигукнула Олена. — Розкажи й про це Богу.

— Все... все Отцю нашому небесному повідаю, — дід важко дихав. — Прощавайте! Бог покарає людожерів... Ждіть Божої помочі...

Старий пересмикнувся, сказав: «Ждіть, я хутко» — і помер.

Та ось під дверима почувся тупіт і галас.

— Знову ті ґвалтівники!

Двері шарпнули, і до хліва, як і перше, увірвалися гусари, тільки були вони ще п’яніші, і ротмістр уже нетвердо тримався на ногах.

— П-панове! — гаркнув ротмістр. — Я р-розумію, що в-вам холодно! Х-хто хоче грітися? Жінки? П-прошу д-доб-бровіль-но! Ну, хлопки, виходьте! Хто з вас п-погарячіший... ха-ха!.. Справжніх лицарів будете обнімати... Виходь!.. — Тут його п’яні витрішкуваті очі спинилися на Олені. — Ах, яка краля! У-м-м... Пальчики оближеш! — Крикнув гусарам: — Цю — для мене!

Роман кинувся на ротмістра й ударом кулака збив його з ніг. Гусари з оголеними шаблями кинулися на Романа, та ротмістр, зводячись із землі, сердито крикнув:

— Стійте, панове!

Ротмістр нарешті звівся, випльовуючи кров, і, повільно ступаючи, ніби крадучись, підійшов до Романа.

— Я тебе не вб’ю, — важко дихаючи, сказав ротмістр. — Зразу не зарубаю на місці, як треба б-було б. Бо це надто легко для т-тебе. Я хочу, щоб ти п-помучився. Ти б-будеш сидіти тут... І знати, що в цей час т-твоєю жіночкою н-насо-лоджуються лицарі Корони. Це б-буде для т-тебе страшніше, аніж с-смерть!..

І зненацька блискавичним ударом під груди ротмістр збив Романа з ніг...

Гусари затягли Олену в жарко натоплену хату, що складалася з двох половин. В першій пиячили з десяток вояків, попід стінами лежала гора залізних обладунків, всюди валялися списи, довгі важкі мечі, бойові сокири, на підвіконнях шоломи з шишаками. В хаті було душно, гостро смердів піт давно не митих чоловіків. П’яні гусари з’юрмились навколо столу, на якому стояла зацькована молодиця в розпанаханій сорочці, з божевільними очима. Гусарня примушувала її танцювати... Олена відчула, як затріщало полотно сорочки на мордованій жінці, і ноги у неї враз підкосилися, стало страшно... «Вмерти... вмерти, тільки не датись тим ґвалтівникам», — подумала вона і забігала очима по хаті, з надією шукаючи своєї смерті, котра б урятувала її від глуму.

— О-о, свіженька!.. — закричав один з гусарів з брудним, спітнілим лицем. — Панове, я перший!..

Тут підбіг ротмістр, штурхнув його кулаком, і той, відлетівши, гуркнувся на кучу обладунків під стіною.

— На чужий коровай рота не роззявляй! — крикнув йому ротмістр.