— Панове, біжіть сюди! Гетьман плаче!..

— Спішіть, бо проґавите таке видовисько!.. Потоцький врешті якось зладив з собою і, кленучи себеза слабкість і страх, стояв хмара хмарою, шморгав носом і подумки кляв своє військо і світ білий.

— Ваша милість! — озвався один з поручників. — Годі вам тут рюмсати, ми не діти. Нас слізьми не розжалобиш. Наше рішення таке: ми готові служити ще три тижні, а потім знову продовжимо конфедерацію. Але служити будемо лише з тим начальством, кого самі собі виберемо!

— Ви хочете, щоб я командував не військом, а свавільним збіговиськом? — отямившись після плачу, закричав гетьман. — Я швидше переламаю свою шаблю і викину її на смітник, ніж пристану на таке!

— Тоді вашій милості доведеться ще поплакати! — почувся насмішкуватий голос.

Потоцький позеленів, хапав відкритим ротом повітря, а делегати глузливо чмихали. Невідомо, чим би все це скінчилося, якби в Рокитне не дістався білий від інею гонець.

— Ваша милість! — голосно крикнув той. — Дозвольте доповісти! В Білу Церкву прибув пан Жолкевський з коронною артилерією. Вони засуджують конфедерацію і повністю підтримують вашу милість!

Майдан вмить затих. Делегати почали злякано перешіптуватися.

— Ось так, панове конфедерати! — зловтішно обізвався Потоцький. — Заявляю вам відверто, що коли ви й далі бунтуватимете, я змушений буду застосувати вірну мені артилерію!

Ця погроза подіяла. Другого дня конфедерати доповіли, що вони закінчили конфедерацію і готові ще кілька місяців служити Речі Посполитій, але за умови, що їм буде виплачено жалування. Гетьман пообіцяв поклопотатися перед королем і того ж дня вирушив у Білу Церкву, а делегати почали роз’їжджатися по своїх полках.

Одинадцятого грудня Потоцький мав намір кинути свої полки на Корсунь, Богуслав та Чигирин і швидко вийти на підступи до Мошен.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Карпо Скидан вже збирався було йти з Корсуня в Мошни, але негадано принесло поляків. Ополудні Скидан піднявся на міський вал і наказав козакам, аби знімали гармати й укладали їх на сани, як зненацька з лісу виткнулись перші хоругви гусарів і, розсипавшись по рівнині, повільно просувалися до містечка.

— Еге, та в нас сьогодні гості! — буркнув Скидан, смокчучи люльку. — Почекайте, хлопці, з гарматами, доведеться зараз тим панцерникам слати гостинців!

На білій засніженій рівнині чорних гусарів було чітко видно. Рухались вони полем обережно, оглядаючись, часто зупинялися, збивалися докупи, певно, радились, і знову місили сніг... Скидан вибив об гармату попіл з люльки, сунув її за пояс і повернувся до гармашів.