Потоцький щільніше закутується в шубу, грузне в похідному ліжку, але тепла не знаходить. Зимно в палатці, зимно на душі в польного гетьмана. П’ятдесят тисяч куль за одну битву! Ось тобі й чернь! Чотири полки, десятки допоміжних команд з іноземною піхотою цілий день гризли їхній табір і не взяли. Козаки відступили. Не втекли похапцем, панічно, а, протримавшись день, відійшли, прихопивши з собою гармати. Наче й не по них було випущено п’ятдесят тисяч куль! Не рахуючи тисяч ядер. А що коли козаки повернуться і вночі нападуть на польський табір? А його військо більше не має куль...

Потоцькому стає жарко, вилазить з-під шуби:

— Ротмістре!

— Слухаю, вашмосць, — ротмістр з особистої охорони польного гетьмана сунув голову в палатку, ворушить вусами.

— Мої хоругви мають кулі?

— Так, вашмосць! Хоругви особистої охорони вашої милості в бою не брали участі, охороняючи вашу особу.

— Добре! Йди! Та пильнуйте мені!..

— Слухаю, вашмосць!

Потоцький трохи заспокоюється і знову закутується в шубу. Та ледве склепив повіки й поринув в короткий сон, як почало здаватися, що козаки оточують табір... Жовніри хапаються за рушниці, стріляють, а звуку не чути.

— Ага, ляшки, — регочуть козаки, — жолудями тепер стріляйте!

Потоцький замотав головою, проганяючи сон, скреготнув зубами і, кутаючись у шубу, вийшов з намету. Козаків ніде не було. Всюди горіли багаття, жовніри спішно виливали кулі. До ранку ніхто з них і не приліг. Сиділи біля вогнищ хмурі, злі, майже не балакали між собою.

«Духом занепали, — не без тривоги подумав гетьман. — Ще одна така битва — і я, чого доброго, у Варшаву повернуся лише з своєю охороною!»

Вранці він побачив поле бою, всіяне трупами гусарів та жовнірів. І відвернувся. Трупи лежали так густо, що не можна було пройти. І хто б міг подумати, що чернь здатна на такий бій?! Досі не втямиш: хто виграв битву під Кумейками? Повстанці чи поляки? Він чи Павлюк? Втрати з обох боків величезні. Отож від черні можна всього сподіватися, а він гадав легко її розігнати.

Прискакав коронний стражник.

— Вашмосць! Треба швидше йти звідси, бо жовніри зовсім занепали духом. Це поле і... ці трупи їхніх товаришів... Трупів дуже багато, вони навівають сумні думи жовнірам. У війську повзуть нездорові балачки.

— Які? — запитав Потоцький, мерзлякувато щулячись.

— Різне базікають, вашмосць! Що нас, мовляв, чекає попереду, коли чернь за один день стільки війська перемолотила? Крім того, жовніри починають знову нагадувати про жалування.

Цього ще не вистачало! На гусарів можна покластися, а жовніри, того й гляди, дременуть... Та ще й ці трупи, гори трупів!