— Спіши, сину, кувати залізо, покіль воно гаряче! — повторює батько своє улюблене прислів’я. Вони обоє, і батько, і син, як дві краплі води схожі, закіптявлені сажею, червоні від горна, дужі, напрочуд веселі, тільки поблискують білими зубами... Дзень-бом, дзень-бом... З раннього рана й до темна дзвенить кузня, шугають іскри з-під молотів, і Марині здається, що вони розлітаються по всьому світу, несучи людям добро й тепло... Ледве, бувало, — ні світ ні зоря, — загомонить кузня, а люди вже кажуть:

— Пора й нам за діло братися, в Кизимів кузня співає. Марина пливе й пливе у юрмі, і здається, кінця-краюнемає тій моторошній дорозі. То там, то тут зринають уривчасті розмови:

— Кого каратимуть?

— Кажуть, що Кизима з сином.

— Чули, в Лубнах повстання?

— Тепер всюди за коси беруться...

— То це той Кизим, що ковалював у Черкасах?

— Авжеж! Ліпшого коваля, ніж він, годі й шукати. Золоті в нього руки. Хотів щастя викувати, а смерть собі здобув...

...Дзень-бом, дзень-бом... Відколи себе Марина пам’ятає, відтоді й співала у їхньому дворі кузня. І скільки там перековано заліза на плуги й чересла, ножі й шаблі, на борони й колеса!.. А якось батько викував квітку із заліза. Що то була за краса!.. Кожен листочок — як живий. Дихнеш — затремтить...

— А чого вона чорна? — запитала Марина.

— Бо праця наша чорна і хліб наш чорний, — відповів батько.

...Натовп ніби наразився на невидиму стіну.

Марина стукнулася у чиюсь спину і теж спинилася. Невже прийшли? Куди? Чого? Нараз пригадалося: «Кизима і сина його...» Марина зіп’ялася навшпиньки і побачила море голів. «Кизима і сина його...»

— Люди добрі, пропустіть мене... — ледь чутно шепоче Марина, а куди вона поривається, і сама не знає.

Натовп хвилюється, гуде... І зненацька подається вперед, підхоплює Марину, несе... І Марина зрештою бачить згір’я. Чи гору. Вона біла від снігу.

Марині здається, що гора посивіла з горя...

На горі півколом стоять гусари, і їхні чорні обладунки різко виділяються на білому снігу.

— Ведуть!.. Ведуть!.. — почувся крик. Натовп колихнувся і завмер.

Марина подалася вперед і побачила батька і брата. Батько тягнув поранену ногу, спираючись на синове плече.

«Посивів татусь», — подумала Марина.