– Та годі ж бо, годі! Навіщо гніватися? – укоськував він Романа. – Я йно казав: коби менше; а як не можна, най буде, як хочеш! Куди там мені по жидах бігати!..

Роман втихомирився.

– Я йно для тебе, Семене, це роблю, бажаючи тобі пожитку з того ґрунту, що купуєш, – казав Роман, дивлячись вбік хитрими очима, в котрих мигнула якась потаємна думка. – Я другому зроду-віку не позичив би!..

Закликали свідків, принесли могорич; коло столу знялась бесіда. Тільки стара Наумиха стояла невесела біля печі, не обзиваючись й словом. Чогось їй було сумно, чогось було журно. Наче віщувало серце якесь лихо несподіване.

«Справді світ інший настає, – думала стара, – бо брат з брата дурнісенько гроші цупить, не соромлячись ні людей, ні Бога. Коли б ще Семен не зашморгнувся тою позичкою, як налигачем за шию… Щось мені тая катеринка, як жарина, пучки пече, – думала вона, загортаючи в хустину гроші, що дав Семен до сховку. – Не моя це дитина, не моя! – казала стара собі, стежачи очима за Романом, що, непевно осміхаючись, виходив у двері. – Не йму я йому віри, не правдою він дише».

А Роман йшов і розважав щось; думки снувалися по його голові, як човник поміж основою. Він ставав на дорозі, щось мимрив під носом, щось міркував… «А земля таки мусить бути моєю!» – закінчив він рішуче і пішов далі.

Семен радий був, що все скінчилось до ладу. За два тижні він одружився з Домною, кинув службу в економії і, оселившись в батьковій хаті вкупі з Наумихою, не раз з вдячністю згадував Романа, що не тільки допоміг купити ґрунт, але й на весілля позичив тридцять карбованців.

* * *

В хаті тепло: від печі йде дух, розходиться по всіх закутках. Каганець, потріскуючи, мляво блимає на припічку, нерівно осяває хату. Гарно та мило в такому напівсвітлі, примостившись ближче до печі, вести любу розмову довгим зимовим вечором. Згадки самі зринають в пам’яті, слова самі іллються. Отож і Наумиха з невісткою, сидячи за кужелем, звірялися одна одній з свого колишнього… Чорний кіт солодко спав на припічку біля каганця: йому було байдуже, що холодна зима зазирала крізь вікна білим морозом. Тиша та спокій гостювали в хаті.

І чому той спокій, тиша тая не увіллються в серце Семенове? Чому те серце не хоче вдовольнитись своїм близьким щастям, чого воно скоріше б’ється від одної мрії про щастя других, чужих людей, щастя, що, може, й не доведеться Семенові побачити його?.. А хіба він знає, чого се так?!

На якийсь час після того, як він одружився з Домною, «дурні думки», що ще змалечку мучили його, почезли. Заколисаний родинним щастям з любою дружиною, Семен забув на свої колишні турботи. Та от тепер, Бог зна звідки, знов з’явились ті думки, обсіли його, намагались відповіді.