– Тпру! Дай, Гаврилку, я повезу!

Дмитрик скочив з санчат і взявся за мотузок.

– А що се у тебе в жмені? – лапнув його за руку Гаврилко.

– Гроші… мамка на хліб дали.

– Дай сюди!

– Еге, не можна – мамка битимуть.

– Дурний! скажеш: загубив, то й не битимуть. Давай!

Дмитрик, вагаючись трохи, віддав гроші.

– От що я вам скажу, – почав Гаврилко. – Я тому жидкові, що нас раз у раз зачіпає, таки нам’яв учора пейси. Але жидок нахвалявся: як зберу, каже, жиденят, тоді не попадайтесь нам у руки. А ми собі знаєте, що? Ми собі покупуємо козики, жиденята не посміють підступитись, як покажемо ножі.

Думка купити ножі дуже всім сподобалася. Діти метнулись до крамниці і купили три козики. Лишились ще два шаги, за які не знали, що купити.

– А я їсти хочу! – обізвався Гаврилко.

– І я! І я!.. – скрикнули разом Дмитрик та Марійка.

– Рушай просити, Дмитрику! – загадав Гаврилко.

Та, як на лихо, сьогодні не щастило, хоч Дмитрик дуже жалібно кривив обличчя та квилив, мов сирота:

– Дайте сиротині копієчку… згляньтесь над голодним!..

Ніхто нічого не давав, а їсти хотілось.

– Ет, що твоє старцювання! От як той дід сліпий, що сидить біля мосту, – ну той має всякого добра повну торбу: там тобі й бублики, й яблука, й медівники!.. – облизалась на одну згадку Марійка.

В Гаврилковій голові промайнула думка.

– Знаєте, що? та торба буде наша! – рішив він.

– Еге, так тобі дід і дасть: ти за торбу, а він тебе костуром! – змагалась Марійка.