– Люди приходили? Які ж ті… люди?

– А хто їх знає… люди…

– Що ж у них… було що в руках?

– В руках? Ціпки були.

– Ціпки?

– Я сказала, що пана нема… Усі виїхали.

– Добре зробила, Варваро, добре… Пам’ятайте ж, Варварочко, що в домі, опріч вас, нікого немає… Ах, Боже!..

– Варваро! Варваро-о! – почувся з столової роздратований голос пана Чубинського. – Чому досі віконниці не одчинені?

Пані Наталя затримала рукою Варвару і метнулась в столову.

Там стояв напіводягнений чоловік її і жмурив посліпуваті очі. Він ще не встиг накласти окуляри, погано бачив, і лице його серед білявого волосся здавалось змішаним і пом’ятим.

– Валер’яне, милий, нехай так буде… То я звеліла… Ти знаєш, який сьогодні день. Я тебе сьогодні нікуди не пущу…

– От дурниці. Нехай зараз одчинять віконниці.

– Ах, Боже мій… Ну, я тебе прошу… Для мого спокою… для наших дітей…

У пані Наталі виступили на лицях червоні плями.

Пан Валер’ян сердився. Що за вигадки! Однаково нікуди не втечеш! Але в глибині душі він чув, що жінка зробила добре.

Незабаром Варвара внесла самовар. Всі сіли до столу.

В хаті було темно і якось чудно. Жовті зайчики світла тремтіли на стінах і на буфеті, вітер рвав віконниці і стукав ними. Діти – хлопчик і дівчинка, – здивовані незвичайною обстановкою, шептались поміж себе, пан Валер’ян роздратовано тарабанив по столі пальцями. Склянка чаю холола перед ним, а він нетерпляче закусував свою біляву ріденьку борідку та дививсь кудись поверх окулярів. Вже кілька днів помічав він якихсь непевних людей, що стежили за ним, куди б він не йшов. По ночах біля вікон бовваніли якісь темні фігури і тислись попід паркани, коли на них звертали увагу. А вчора, проходячи по вулиці, виразно почув позад себе лайку, що напевне відносилась до нього. «Оратор, оратор», – злісно шипів якийсь здоровенний чорний хлоп і блимнув на нього очима, коли він озирнувся. Пан Валер’ян нічого не сказав про те жінці, щоб не турбувати її. І враз промайнуло у нього перед очима ціле море голів… голови, голови й голови… впрілі, загріті обличчя і тисячі очей, що дивились на нього з туману сизого випару. Він говорив. Якась гаряча хвиля била йому в лице, влітала з віддихом в груди. Слова вилітали з грудей, як хижі птахи, сміливо й влучно. Промова, здається, удалась йому. Йому вдалось так просто й яскраво змалювати протилежність інтересів тих, хто дає роботу, і тих, що мусять її брати, що навіть самому ся річ стала яснішою. І коли йому плескали, він знав, що то б’є в долоні розбуджена свідомість… Так, але що буде сьогодні?.. Чи буде що справді сьогодні?