Врешті Карпо Петрович звівся на ноги. Перевів очі од цяцьки на жінку і презирливо плямкнув губами.

– Ет, чортзна-що…

– Як чортзна-що? – здивувалась Сусанна.

– Авжеж… Не пристало йому забавлятись цяцьками.

– Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився, як Доря ще й досі одягає свої ляльки. А він – «чорт знає що»!

Сусанна од невдоволення скисла й осіла, як тісто в діжі.

– Цікаво, що ти придумав?

Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освітила добра усмішка, і тепло спахнули очі.

– Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке придумав…

Він навіть урочисто підняв палець в важкому персні.

– Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! Запам’ятає до смерті. Навіть віце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорі… Нехай…

– Та не тягни ж бо…

– Нехай має чим згадувать батька. Буде старий – унукам розкаже… От, скаже, був я дитиною ще, а мій покійний батько…

– Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу?

Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.

Тоді Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотіння:

– Я повезу його завтра дивитись, як будуть вішать.

– Ах, ах! – налякалась Сусанна. – Як можна дитину…

– «Дитину, дитину»… – перекривився Карпо Петрович.

Власне, дитину. Хіба йому не цікаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на ціле життя. А вона думає як? Гладити по головці та тримати біля спідниці?