Рудий Панас кліпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув ліктем Івана. Іван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, і всі у згоді заморгали на нього. Бондаришин не смів вийти з тісної купи і звідти вклонився ласкавому пану.

– Прийшли до пана погомоніти за землю.

– Я дуже радий. За яку землю?

Бондаришин замовк і озирнувся на кума. Тоді Іван поміг:

– За панську, прошу ласкавого пана…

– Що тепер, значить, такі часи настали… – додав Марко…

– Та й пан самі нам казали… – не втерпів Панас. А Бондаришин вже закінчив:

– От громада і присудила… Будемо одбирати землю од пана…

– Що?

Аркадій Петрович несподівано крикнув.

Він встав з-за столу і наблизився до них з серветкою у руці.

Але люди були такі спокійні, наче прийшли порадитись тільки у звичайних хазяйських справах.

Сивий Марко теж уклонився низенько і зашамкав покірно:

– Ми не хочемо кривдити пана… щоб усе мирно, по-божому було…

– Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, – одвів діда рукою рудий Панас.

Тепер вже ціла родина – Софія Петрівна, Антоша і Ліда – покидали свої місця і встали за плечима хазяїна дому.

Лиш сліпий Жан лишився сидіти, світячи більмами на собак, що лизали тарілки.

А Бондаришин провадив так само покірно і наче байдужно:

– Борони Боже… лишимо й панові трохи земельки… на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була… та на крокет…

– Ах, ах! – зробилось млосно Софії Петрівні, і поки Ліда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офіцерські штани і процідив крізь зуби: