— Я живу тут уже кілька тижнів, — сказала я, усвідомлюючи, що мої ноги оголені, а також соромлячись, що згадала про поліцію. — Я подруга твого батька.

Я бачила, що він щосили намагається пригадати мене, зрозуміти, хто я.

—Іві, — мовила я.

Досі нічого.

— Я жила в квартирі в Берклі. Поруч з будинком твого вчителя з віолончелі. — Ден іноді заходив з Джуліаном ненадовго після уроків. Джуліан жадібно пив молоко і оббивав ніжки мого стола, копаючи їх, мов запрограмований.

— О, чорт, — сказав Джуліан. — Так. — Я не могла сказати, чи він справді згадав мене чи я просто назвала достатньо заспокійливих деталей.

Дівчина повернулася до Джуліана, її обличчя нічого не виражало.

— Все гаразд, крихітко, — сказав він, цілуючи її в лоба, — його лагідність була несподівана.

Джуліан усміхнувся мені, і я зрозуміла, що він п’яний чи, можливо, одурманений наркотиками. Його обличчя масне, тіло надто спітніле, проте аристократичні манери він здобув, ще коли лише вчився говорити.

— Це Саша, — сказав він, штовхаючи ліктем дівчину.

— Вітаю, — вона ніяково глянула. Я й забула, що дівчата-підлітки можуть бути такі одурманені: бажання кохати так ясно виблискувало в неї на обличчі, що це навіть збентежило мене.

—І Саша, — сказав Джуліан, — це…

Очі Джуліана намагались зосередитися на мені.

—Іві, — нагадала я йому.

— Так, — сказав він, — Іві.

Він ковтнув пива, бурштинова пляшка поглинала яскраве світло. Він дивився повз мене. Розглядав меблі, вміст шаф, неначе це був мій будинок, а він сторонній.

— Господи, то ви, мабуть, подумали, що ми увірвалися в дім, чи щось на кшталт того?

— Я подумала, що ви з місцевих.

— Сюди одного разу вже вривалися, — сказав Джуліан. — Коли я був дитиною. Нас тут не було. Вкрали лише наші костюми для підводного плавання і пакунок з морськими вушками з морозилки. — Він знову потяг пива.

Саша не зводила очей з Джуліана. Вона була одягнена в підрізані, подерті джинси, які зовсім не підходили для холодного узбережжя, і завелику на неї трикотажну сорочку, яка, очевидно, належала йому. Рукава були обдерті і, схоже, мокрі. Її макіяж був жахливий, але я помітила ще дещо. Я бачила, що вона нервувалася, коли дивилася на неї. Я розуміла це хвилювання. Коли я була в її віці, то вагалася, як мені поводитися, чи не йду я надто швидко, чи не помічають інші мій внутрішній дискомфорт і напруженість. Неначе всі безупинно оцінювали мою поведінку і вважали її незадовільною. Мені здалося, що Саша була ще зовсім юна. Надто юна, аби бути тут з Джуліаном. Вона, здається, розуміючи, про що я думаю, пильно дивилася на мене зі здивованою зухвалістю.