Натхнення на Балі приходило швидко. Мене там нічого не відволікало (у ті спокійні дні до появи електронної пошти), і мені ніколи не писалося краще та швидше. Поки я був там, я написав історію «Ліки від кохання», назва якої була обрана для обкладинки, а також «У пошуках сновидця» та «Якби зґвалтування не забороняли…» До того ж розшифрував записи для «Трьох непрочитаних листів», які зробив у своєму паспорті, коли сидів у кабінці для сповідання. Я написав «Дві посмішки» та «Не ходіть крадькома» на Гаваях, а решту історій — у Парижі, більшість з них — у кафе неподалік від Пантеону[49].

Мій першочерговий план був таким: наприкінці кожної історії мав подаватись теоретичний матеріал, який би ілюстрував розповідь з наукової точки зору. Але я зрозумів, що цей план не дуже мені підходить, і замість теоретичного матеріалу після кожної історії написав п’ятдесят сторінок епілогу, у якому детально пояснював, про що моя книжка насправді. Після того як я відіслав свій рукопис до видавництва, я мав розмову з Фібі Госс, редактором із пекла (але також і з раю), з якою ми довго та люто воювали. Вона була абсолютно переконана, що ніяких теоретичних пояснень не потрібно і що мені слід залишити тільки розповіді. Ми змагались кілька місяців. Я пропонував їй то одну версію, то іншу; і кожного разу вона повертала мені її у значно коротшому вигляді, аж поки не зменшила мій епілог з п’ятдесяти сторінок до десяти. Коли я перечитую книжку зараз, я визнаю, що вона цілковито мала рацію.

Хоча я пишався своєю книжкою, я шкодував лише про одну оповідь — «Товстунка». Кілька огрядних жінок надіслали мені листи електронною поштою та повідомили, що я серйозно їх образив, і нині я переконаний, що не варто бути таким нечутливим. Хоч я піддавав себе осуду кілька разів і кожного разу визнавав себе винним, я хочу скористатися можливістю захистити себе, адже я — головний персонаж цієї оповіді, а не пацієнт. Це історія про контрперенесення — ірраціональне, часто ганебне почуття, яке виникає у психотерапевта до його пацієнта чи пацієнтки і яке, власне, і є значною перешкодою для терапії. Мої негативні почуття до огрядних людей перешкоджають мені глибоко зануритись у їхню проблему та вивчити їхню особистість, а це, своєю чергою, перешкоджає ефективній терапії. Поки я змагався із цими почуттями, я й гадки не мав, що моя пацієнтка дізнається про них. Вона точно відчула, що відчував я, і розповіла це наприкінці історії. Сама розповідь стосується мого бажання працювати, незважаючи на ці некеровані почуття, для того щоб якось виплекати гарні стосунки з пацієнткою. Хоча я міг оплакувати ці почуття, я пишаюся тим, що сказав у розв’язці: «Я зміг охопити її руками».