І

І

Он вона, Заффі. Її добре видно.

Біле личко. Або радше — бліде.

Вона в темному коридорі на третьому поверсі гарного будинку на старовинній вулиці Сени[3] стоїть перед дверима, готова постукати — ось вона стукає, і всі її рухи супроводжує дивна байдужість.

Лише кілька днів тому вона прибула до Парижа — Парижа, що миготів за брудним вікном потяга, Парижа чужого і сірого, сплетеного з дощу і свинцю — прибула на Північний вокзал. На потяг вона сіла в Дюссельдорфі.

Їй двадцять років.

Одягнена вона ні добре, ні погано. Сіра спідниця-плісе, біла блузка, куценькі білі шкарпетки, торбинка з чорної шкіри та черевички під колір — вбрання її вкрай банальне, а проте, якщо придивитися, Заффі далека від стандарту. Вона вочевидь чудна. Спершу незрозуміло, звідки це відчуття незвичності. Та поступово стає зрозумілим: річ у дивовижній неспішності.

За дверима, у які вона щойно постукала, у глибині квартири хтось грає на флейті, опрацьовуючи «Іспанські пустощі» Марена Маре[4]. Флейтист (чи флейтистка) шість-сім разів повторює одну музичну фразу, намагаючись виправити помилку, перебій ритму, фальшиву ноту — і зрештою грає її бездоганно. Проте Заффі не вслухається. Вона стоїть перед дверима — це все. Минуло вже п’ять хвилин, як вона стукала, ніхто не квапиться відчиняти, а вона ні стукає вдруге, ні розвертається, щоби піти.

Консьєржка, яка бачила, як Заффі заходила до будинку, дісталася третього поверху, розносячи пошту (зазвичай вона піднімається ліфтом до верхнього поверху і спускається пішки), і здивувалася, побачивши юну незнайомку, яка застигла перед дверима месьє Лепажа.

— Отакої! — вигукнула консьєржка.

Це огрядна й негарна жінка, обличчя якої всіяне волохатими червоними родимками — однак у її очах бездоння ласки і розуміння людської природи.

— Але ж месьє Лепаж удома! Ви дзвонили?

Заффі розуміє французьку. Також розмовляє французькою — але невпевнено.

— Ні, — відповідає вона. — Я стукала.

У неї низький, теплий і трошечки хрипкуватий голос — майже як у Дитріх, тільки без кривлянь. Її акцент не можна назвати смішним. Вона не каже «ш» замість «с».

— Та він вас не чує! — зауважує мадемуазель Бланш. — Треба дзвонити!

Вона довго тисне на кнопку дзвінка, і музика стихає. Переможна усмішка мадемуазель Бланш.

— Отак треба!

Із зусиллям нахилившись уперед, вона підсуває пошту месьє Лепажа під його двері — і потім зникає на сходах.