Це декор безвиході. Гори прорізають небокрай, ліс оточує нас звідусіль, а сніг виїдає очі.

Дивися краще, кидає Маттіас.

Я придивляюся до довгої палиці, яку Маттіас щойно встромив на прогалині. Я зауважую, що він старанно наніс на неї поділки.

Снігова лінійка, — урочисто оголошує він.

У зорову трубу я бачу, що сніг сягає позначки сорок один сантиметр. Якусь мить я розглядаю білість краєвиду, а потім валюся на ліжко й заплющити очі.

Прекрасно, — кажу сам до себе. — Віднині ми зможемо вимірювати свою безпомічність.

Сорок два

Сорок два

Маттіас готує чорний хліб. Такий собі буханець з гречаної муки й малясу. Він запевняє, що то добре і поживно. І що це — найкраще, що можна вигадати, коли слід розподілити наші запаси в очікуванні наступної доставки.

Неначе старий шаман, він змішує, місить тісто, надає йому форму, навдивовижу ощадливими рухами. Закінчивши, він обтрушує одежу у хмарі муки і смажить свої хлібні коржі просто зверху на плиті.

Розпогодилося. Я дивлюся на сільські хати поміж деревами під пагорбом. Більшість із них без ознак життя, лише кілька коминів щедро димлять. Сірі стовпи піднімаються рівненько вгору, наче відмовляючись розчинятися в безкінечності. Їх дванадцять. Тринадцять разом із нашим. Завдяки зоровій трубі здається, що село зовсім поруч, але це омана. До нього йти майже годину. А я все ще не можу підвестися з ліжка.

Гадаю, зимове сонцестояння вже минуло. Сонце поки ще швидко біжить по небу, та кожен новонароджений день трішки довший, навіть якщо цього ще й не помітно. Мабуть, Новий Рік теж минув. Погано пам’ятаю. Насправді це вже неважливо. Я вже давно втратив відчуття часу. І відчуття слова. Ніхто не вистоїть проти мовчання, нанизаного на зламані ноги, взимку, у знеструмленому селі.

У нас ще достатні запаси дров, але вони швидко зменшуються. Ми живемо на веранді, по якій гуляють протяги, й Маттіас встає кілька разів за ніч, щоб підкинути дров. Коли здіймається вітер, ми відчуваємо, як холод стискає нас своїми долонями.

Нам принесуть дрова й провізію за кілька днів. А поки я повторюю собі, що вижив у жахливій автомобільній аварії, і знаю, що не можу нічого робити самостійно.

Сорок два

Сорок два

Новий місяць гойдає чорне небо. На снігу утворилася товста блискуча скоринка. А завдяки нічним відблискам здається, що то спокійне мерехтливе море. Маттіас підходить до мене з мискою супу й коржем чорного хліба. Ми завжди їмо суп і чорний хліб. Залишки попереднього супу стають основою для наступного. Коли добираємося до дна казанка, Маттіас додає у нього воду і все, що трапиться під руку. Коли у нас є м’ясо, він швиденько варить кістки й жир, щоб був бульйон. Овочі, сухий хліб — усе йде на суп. І щодня, щоразу ми їмо цей нескінченний суп.