Хай там як, це вже у минулому. Андре Бретон, а заразом і весь сюрреалізм завжди тепер асоціюватимуться в моїй уяві з певним відтінком жовтого. Сюрреалізм для мене завжди буде жовтим, оповитий чарами: яскравим і таємничим.
Клопіт зі смужками
Клопіт зі смужками
Приблизно у свої сорок років я захопився смужками, їхньою історією та символікою в європейських суспільствах. У Практичній школі вищих досліджень я присвятив смужці чимало семінарських занять, з яких виникла книжка, що вийшла у видавництві «Сей» у 1991 році й була перекладена трьома десятками мов: «Диявольська матерія. Історія смужок і смугастих тканин». Однак оприлюднити це дослідження виявилося непросто: тема здалася видавництву дріб’язковою, ба навіть сумнівною. Тож упорядник серії «Бібліотека XX століття» історик Моріс Олендер мав докласти всіх зусиль і наполягати, щоб книжка побачила світ. Цей острах із боку керівництва великого видавництва теж є історичним фактом і чудовою ілюстрацією до книжки. У ній якраз я показую, що в західних країнах смугасті поверхні довгий час сприймали як щось негативне, навіть диявольське, а смугастий одяг був ознакою людей упосліджених і зневажених. Тільки в XVIII столітті з’являється «добра» смужка – символ свободи, молодості та схвалення нових ідей. У цю «добру» смужку, яка геть не скасовувала наявність «поганої», наступного століття вдягалися діти, модні франти та блазні, доки вона не заполонила пляжі, спортивні майданчики та інші місця дозвілля.
Щодо мене, то я досить рано, десь у п’ятирічному віці, спізнав гіркий досвід знайомства з «поганою» смужкою у Люксембурзькому саду. Щочетверга після полудня ми рушали туди з моєю бабусею. Вже тоді я був боязкий, сором’язливий і страждав на агорафобію. Я не насмілювався відходити від бабусиного стільця далі двадцяти метрів, тим паче що моя бабуня любила вмоститися неподалік великого центрального ставка, який в моїх очах здавався неабияк загрозливим. У принципі мене лякали всі: прокатник човнів і хижого вигляду тітки, які брали платню за стільці (на той час у Люксембурзькому саду стільці – кольору жовтої вохри – були платними); я боявся галасливих республіканських гвардійців, які щочетверга о вісімнадцятій годині завжди грали «Марсельєзу» в музичній альтанці; надто ж я лякався сторожів у темно-зеленій формі, яка мені нагадувала форму моторошних поліціантів.
Якось у квітневий або травневий четвер один зі сторожів підійшов до мене й звинуватив у тому, що я бігав по газону, що за огорожею з іншого боку ставка, тобто далі п’ятдесяти метрів од нашого з бабусею місця. Звичайно, він помилявся: я б нізащо не наважився відійти на таку поважну відстань і до того ж топтати газон за огорожею. Я був надто несміливий для цього і ніколи б не пішов на такий переступ. Сторож, безперечно, переплутав мене з якимось іншим хлопчиком, одягненим, як і я, в білу бавовняну матроску з темно-синіми смужками. В саду бігали з півсотні дітлахів, які були вдягнені у схожі однострої, простенькі відлуння хлопчачої матроської форми зразка 1900-х років. Здалеку нас було легко сплутати. Однак цей сторож таки наполягав, твердив, що у нього чудовий зір, і ніяк не хотів відступати від звинувачень, а коли бабуся прийшла на захист, він вирік страшну погрозу: «Я запроторю вас до в’язниці, і тебе, і твою бабусю». Я схопився за спідницю моєї бабусі й гірко розплакався, ужахнувшись усією душею перед цим чоловіком з побагровілою фізіономією та великими вусами, який мав на голові величезний, не за розміром кашкет. Нам довелося рятуватися втечею, але він знай розмахував свистком і гукав: «У в’язницю, в буцегарню!» Моя бабуня була надто добре вихованою, щоб лаятися зі сторожем, однак, наскільки я пам’ятаю, за неї це зробили інші люди.