— Жанно Валеріївно, перепрошую, маю зробити дзвінок. Ви дозволите?
Кивнула поспіхом, голос зрадницьки затремтів:
— Авжеж…
Відчувала, що телефонний дзвінок був лише приводом, проте за цих обставин зголосилась би на що завгодно, аби лиш їй дали спокій.
— Алло, Віталійовичу, день добрий. — Діденко нарочито говорив бадьоро й задьористо. — Наша домовленість лишається в силі? Так, маємо встигнути. Сушарки працюють на повну потужність, тому… Як цього понеділка? Не люблю я понеділків, ти ж мене знаєш… Ну вредний Володимир Діденко, вредний. А що поробиш? Зіночка моя? О, вона…
Жанна інстинктивно перевела погляд на чоловіка, коли в голосі забриніла… раптова, геть неочікувана й така недоречна в діловій розмові ніжність…
— Зіна — свята жінка, Петю, свята. Інша б на її місці давно втекла.
Краще б він цього не говорив, а їй не треба було слухати. Чомусь одразу пригадалися касети, оті колишні-колишні, плівку яких магнітофон міг «зажувати». От її зараз і зажувало… Але справжню плівку можна було дістати вчасно, настромити на олівець чи ручку й відмотати. І все дивовижним чином налагоджувалося, пісня звучала заново.
— Ех, Петю, Петю, не знаєш ти жінок. Це такі створіння… Можеш життя прожити, як то кажуть, і в горі, і в радості, а потім одного дня хоп — і сюрприз. Як не твоя. Щось я, друже, розбалакався не на жарт, а в мене ж гостя. Своїм вітання передавай. Так, на зв’язку. Бувай.
Проникливі чоловічі очі неначе запитували: «Чи полегшало?»
— Жанночко, тепер я цілком і повністю до ваших послуг. Ми, до речі, майже на місці. Можна сказати, домчали. Праворуч знак, бачите?
Кивнула, перевела погляд на темряву, що виснула на горизонті й розросталася навсібіч. На тлі грозового неба й справді проступав знак. Такі встановлюють на в’їзді до населених пунктів. Жанна бачила схожі й бачила по-справжньому своєрідні, якщо не сказати «ексклюзивні». Швидко пробіглася літерами згори вниз — Горбове[2]. Ну от, таки на місці.
— А село, до речі, Жанно Валеріївно, з історією. Кажуть, перше поселення тут виникло ще в 1567 році поблизу могутнього листяного лісу. Ця місцевість тоді мала назву Горбов бор. Красиво, правда ж? А вже 1861 року в Горбові жило 1800 душ. Хоча вам, столичній пані, ці цифри, мабуть, смішними здаються. Ніби в інший вимір потрапили?
— Ну що ви… До паралельного світу далекувато. — Вона навіть встигла всміхнутися. Так, з отією самою дурнуватою усмішкою на обличчі й збагнула, що повітря в салоні стає якимось драглистим — ні вдихнути, ні видихнути. Жінка ще спробувала розщібнути ґудзик на плетеній кофті, але одурманлива млість уже повзла тілом, дзвеніло у вухах, перед очима вистрибували цяточки, а потім дорога різко гойднулася вбік. Останнє, що пам’ятала, — тягучий чоловічий голос та окремі слова, що ніби прориваються крізь невидиму перепону.