— Яка ти незграбна, Піє! — крикнула Пілар, піднімаючи мене за ніжку. — Це дівчинка! — додала вона здивовано.

— Не може бути, подивися добре, — знесилено прошепотіла моя мати.

— Кажу ж тобі, сестро, у неї нема цюцюрки, — відказала тітка.

Того вечора мій батько вернувся додому пізно, після того, як повечеряв і зіграв кілька партій у бріску[1] в клубі, і пішов просто до себе в кімнату, щоб зняти одяг і для профілактики прополоскати горло алкоголем перед тим, як привітатися з родиною. Він попросив чарку коньяку в чергової служниці, якій навіть на думку не спало сповістити йому новину, бо вона не звикла розмовляти з господарем, і пішов привітатися з дружиною. Іржавий запах крові попередив його про те, що сталося, перш ніж він переступив поріг. Він застав матір у ліжку, розпашілу, зі змокрілим від поту волоссям, у чистій сорочці, вона відпочивала. Мотузки зі стелі вже прибрали і відра з брудним ганчір’ям теж.

— Чому мені не сказали?! — вигукнув він, поцілувавши свою жінку в чоло.

— А як ми мали це зробити? Шофер з тобою, а жодна з нас не пішла б пішки в таку грозу, навіть якби твої озброєні гевали дозволили нам пройти, — відказала Пілар не надто привітно.

— Це дівчинка, Арсеніо. Нарешті в тебе є донька, — втрутилась Пія, показуючи йому згорток, який тримала на руках.

— Слава Богу! — прошепотів батько, але усмішка сповзла з його обличчя, коли він побачив те, що визирало зі бганок шалі. — У неї ґуля на лобі!

— Не хвилюйся. Деякі діти такими народжуються і за кілька днів приходять до норми. Це прикмета тямущості, — зімпровізувала Пілар, щоб не казати йому, що його донька приземлилася в життя головою.

— Як ви її назвете? — поцікавилась Пія.

— Віолета, — сказала моя мати твердо, не давши своєму чоловікові можливості втрутитися.

То було уславлене ім’я маминої прабабки, яка вишила герб першого стягу Незалежності у 1800 році.

Пандемія не захопила мою родину зненацька. Щойно рознісся поголос про вмирущих, які волочилися вулицями порту, і про лячну кількість синіх трупів у морзі, мій батько Арсеніо дель Вальє обрахував, що до столиці ця напасть дійде за кілька днів, і не втратив самовладання, бо чекав її. Він підготувався до такого розвитку подій із бистротою, з якою робив усе і яка допомагала йому вести справи і заробляти гроші. Він єдиний з братів ішов шляхом відновлення престижу багатої людини, яким вирізнявся мій прадід і який успадкував мій дід, але з роками втратив, бо мав надто багато дітей і був чесний. З п’ятнадцяти дітей, яких породив той дід, живими залишились одинадцятеро — значне число, яке свідчило про силу крові Дель Вальє, як вихвалявся мій батько, але потрібні чималі зусилля й гроші, аби утримувати таку чисельну родину, тож багатство потроху розтануло.